вівторок, 6 листопада 2012 р.

Дзвінка МАТІЯШ: «Хочу, щоб читачі відчули смак раю»

Нова книга Дзвінки Матіяш «Історії про троянди, дощ і сіль» якнайкраще виправдовує призначення книжки як подарунка. Пишучи її, Дзвінка думала про те, що хоче подарувати читачам смак раю. Їй це цілком вдалося. Усі Дзвінчині історії просякнуті неймовірною лагідністю, теплом і світлом, а саму книгу можна назвати даром любові. Як авторці вдається писати такі книжки? Звідки вона черпає цю любов і чи завжди може зберегти її у собі самій?


 – Дзвінко, твоя нова книга називається дуже гарно. Як з'явилися «Історії про троянди, дощ і сіль»?
Цю назву я не вибирала – вона прийшла сама. Історії про дощ, троянди і сіль – це були такі короткі спалахи.  Це речення було, наче короткий фільм. Фраза про троянди з’явилася десь за півроку після того, як уже історії про дощ у моєму комп’ютері жили. Я не знала, що з ними робити, бо видати книжку з 15 оповідань на 15 сторінок було мало реально. А яке мало бути продовження, я не знала, це була для мене загадка. Вся ця книга була у дуже несподіваний спосіб мені подарована. Я мала враження, що те, що ми робимо, – це дарунок для нас. І моя справа – щось із цим дарунком зробити, щоб він міг стати дарунком для інших. Пишучи цю книгу, я багато думала про близьких мені людей. В "Історіях про дощ" кожна історія присвячена якомусь моєму другові чи подрузі. Цими текстами мені хотілося подякувати моїм друзям за те, що вони у моєму житті є.
– Якщо ця книга – дарунок, то що саме ти би хотіла подарувати? Що ти хочеш дати читачам своїми текстами?
Я трохи маю острах говорити про такі інтимні речі. Коли я перекладала з польської вірші отця Яна Твардовського, я зрозуміла, що текстом можна дати дуже багато, фактично, все.
Можна підтримати, можна допомогти довіряти, допомогти відкриватися. Це спроба відчути смак раю. Я останнім часом дуже гостро відчуваю, що світ довкола нас є безмежно красивим, попри ті сірі реалії, які заважають нам бачити цю красу. Тому у мене було таке непроговорене, неусвідомлене бажання долати ці перешкоди. І ці крихти раю смакувати, що вони ставали не крихтами, а чимось більшим – шматками, хлібами. Я не знаю, як саме доля цих текстів складатиметься у руках кожного читача, але мені йшлося саме про дарування можливості відчути оцей смак раю.
 – Від усіх твоїх книг і, зокрема, від «Історій про троянди, дощ і сіль» віє дуже потужним спокоєм. Звідки ти береш цей спокій?
Однією з відповідей є те, що цей спокій подарований, я не можу сказати ні як, ні звідки. А друга відповідь – це смак раю. Якщо він є, тоді багато речей не страшні. Багато тих речей, які заважають нам наповнювати наші дні усмішками і радістю. Оцей смак раю дає спокій і відчуття того, що гармонії навколо значно більше, ніж видно неозброєним оком. У отця Яна Твардовського є вірш «Через мікроскоп». Тобто якщо ти чогось не бачиш, це не означає, що його немає. Візьми мікроскоп, і ти побачиш більше. Тому цей спокій у мене є щодня, попри все, що трапляється.
 – Але у цьому світі, крім смаку раю і гармонії, є й цілком протилежні речі. Щоб бачити добре, ти приймаєш також і погане?
Сьогодні в Івано-Франківську я на Стометрівці бачила жінку, яка грала на баяні якусь дуже відому мелодію і співала таким доволі добре поставленим голосом, майже оперним, якусь пісню про дощик. Це все було дуже негармонійно. Цей голос потребує гарної вечірньої сукні, приміщення з колонами і високою стелею, іншого тексту - це може бути арія або щось високе, але не про дощик, який сіється. Це було дисгармонійно і сумно. Завжди є такі ситуації, коли ти розумієш, що ти у них нічого, начебто, не можеш зробити. Ти не можеш нагодувати усіх голодних, прихистити всіх бездомних. У таких ситуаціях мені допомагає думка про те, що я можу принаймні робити той мінімум, який я вмію робити непогано, щоб таким чином хоч щось змінити навколо себе. Якщо я напишу книжку, я можу щось дати кільком десяткам людей. Не можу нагодувати голодних чи дати цій жінці можливість не співати на холоді красивим голосом не вартих того пісень, але, можливо, це хтось зробить із тих, до кого те, що я даю, якось прийде, і він це візьме.
 – Як гадаєш, ця любов, про яку ми говоримо, мусить бути вродженою, чи нею можна якось «заразитися», чи можна виховати її у комусь, бодай через книги?
Думаю, що ця ідея любові у нас є вродженою, але іноді вона може спати. У моєму житті були такі періоди сплячої любові, коли ти чогось сильно недобачаєш у світі. Недопомічаєш, недовідкриваєш і, відповідно, недодаєш. І в ту ж любов менше віриш. Був у мене період, коли любові і довіри до світу було значно менше. Припускаю, що в інших людей може бути щось подібне. Може бути, що любові певний час буває недостатньо, потім вона через якийсь час прокидається, починає рости й відкриватися. Хоча б завдяки книгам або якимось розмовам. Якийсь досвід любові йде на тебе ззовні, ти починаєш відкриватися, і тоді все дуже сильно змінюється.
 – Які книги змінюють тебе і допомагають відновити той втрачений смак раю?
Те, що спадає на думку відразу, – духовні бесіди митрополита Антонія Сурозького. Мене так вразило те, що він казав, а про любов він говорив постійно, що мені навіть хотілося поїхати до Лондона, щоб подивитися, як ця людина живе. У мене час відкриття цієї постаті збігся з його смертю. Він мене так сколихнув, що я спеціально поїхала до Москви на конференцію, присвячену його пам'яті. То було для мене колосальне переживання.
Я дуже сильно вірю і відчуваю, що ми одне одного змінюємо, одне на одного діємо і впливаємо. Просто механізми цього бувають іноді такі, що ми навіть не усвідомлюємо, що натискаємо якусь кнопку.
Таких книг у мене є дуже довгий список. До речі, я відкрила Френсіс Бернет завдяки Яну Твардовському. Коли я прочитала її «Таємничий сад», «Лорд Фолкнерой», «Маленьку принцесу» і подивилася екранізації, то там було дуже багато добра і любові, і це все якось так діє, що дуже хочеться, щоб довкола тебе було те саме.
Але ці сліди раю, які є поруч із нами, те дуже світле часом з'являється таким інсайтом, і щоб це підтримувати щодня, іноді треба докласти дуже великих зусиль. Коли цієї любові не бачиш, всередині щось дуже не так, починаєш за цим смаком раю скучати, але не можеш самотужки його відновити.
 – Маєш якісь персональні рецепти відновлення цього смаку раю?
Часто мені допомагає мій чоловік. Він просто починає мені наводити численні докази того, що мені треба писати саме так, як я пишу, цитує різні відгуки. Це найпростіший спосіб. Але він дуже реальний, бо наші буденні слабості виявляються найскладнішими. Допомагають близькі люди, і книжки, звісно, також. Коли є якісь сумніви і сліди раю зникають, мене рятують дитячі книги – так світлі і добрі. Це Френсіс Бернет, Астрід Ліндгрен, і тепер я для себе відкрила Марію Парр. Коли я це читаю, то потрапляю у світ, де є тепло і любов, і черпаю з нього сили, щоб іти далі.
– Зараз такий час перед виборами, що дуже мало світла і любові довкола. Як ти живеш у цей час? Маєш якусь чітку громадянську позицію, чи, навпаки, тримаєшся осторонь, щоб не забруднитися?
Мене виховували так, що я з раннього дитинства дуже чітко відчувала фальшивість і неправдивість режиму, тоді ще комуністичного. Коли я йшла у перший клас, це був 85-ий рік, мене батьки дуже чітко інструктували, що з того, що говориться вдома, можна казати в школі, а що не можна, бо читалися певні книги, говорилося про Бога. Я, з одного боку, це запам'ятовувала і розуміла, що так треба робити, а іншого - дуже страждала від цієї роздвоєності життя домашнього і шкільного. Тому я дуже чекала, щоб цей режим упав. Я відчувала, що це режим несвободи, брехні, фальші і насильства над особистістю і що це має скоро скінчитись. У мене тоді була така недитяча інтуїція. Тому я дуже не по-дитячому тішилася, коли це скінчилося. Я тоді розуміла, що коли немає брехні, фальші і лицемірства, має бути щось інше. А от як воно буде рости, скільки на це потрібно часу –  невідомо.
Дерева ростуть довго. Тому я не розчаровувалась у Майдані, у Ющенкові, в  політиках, які обіцяли й обманули. Бо для мене було очевидно, що посаджені дерева колись виростуть. Що це ще не той ліс, на який ми чекаємо, і, щоб змінилося дещо у людях і в їх свідомості, потрібно дуже багато часу, хоча б сорок років - стільки, скільки водив Мойсей ізраїльтян. Бо не можуть люди сірі і невільні, яким усього бракувало, одразу стати інакшими. Але окремі речі безслідно не минають - той же Голодомор і дикий страх, який заклався у підсвідомості. Тому в нас не вийде так швидко, як у Грузії чи Латвії, буде значно повільніше все, що стосується відродження гідності і розуміння того, що свобода солодша, ніж те, що пропонують у супермаркеті на прилавках. У нас поки що люди більше переймаються стороною матеріальною.
На вибори я піду, хоча не можу не відчувати огиди, коли бачу ці вже останні маніпуляції і хитрощі тих, хто прагне з останніх сил залишитися при владі. Можливо, вмикається моя дитяча ірраціональна інтуїція, але мені здається, що нас чекають дуже хороші зміни. Незважаючи на те, хто саме набере більшість 28 жовтня і чи буде це зманіпульовано. Я чомусь певна, що ще декілька років - і все зміниться у якийсь кращий бік. Бо ліс росте.

Розмовляла Наталка ГОЛОМІДОВА

Немає коментарів: