середу, 9 січня 2013 р.

"Письменниця та перекладачка Дзвінка Матіяш минулого року видала книгу "Історії про троянди, дощ і сіль". Видання увійшло до довгого списку номінантів щорічної премії «Книга року ВВС-2012». Як каже сама письменниця «ця книга зі шматочків чийогось життя». Але видавати цього року власну книжку письменниця не буде, бо, за її ж словами, потрібен час на роздуми для наступної книги. Втім в українському перекладі, завдяки Дзвінці, вийде польська авторка: «В мене вийде книжка, яку я перекладаю. Це книжка покійної польської письменниці Дороти Тераковської. Вона в Польщі відома як авторка молодіжної прози. Книжка називається «Мишка». Вона про сім’ю, в якій народжується дитина із синдромом Дауна і про те, як батьки це переживають. По суті в книжці вони все своє життя переглядають, знаходять і ньому зовсім інші цінності. Книжка дуже драматична, має вийти десь до квітня у видавництві Грані Т. Цього року свого видавати точно не буду. Бо у письменника не буває такого – видавати книжку щороку. Для наступної потрібен час»."

http://i-pro.kiev.ua/content/shcho-nam-prinese-rik-2013-pismenniki-pro-svoyi-literaturni-zvershennya-u-nastupnomu-rotsi


Богдана Матіяш: «Усе довкола може бути літературою»

[...]
— Чи можна говорити про своєрідний «текст сестер Матіяш»? Бо дехто з читачів сприймає ваші манери письма як споріднені.
— Напевно, якщо хтось так сприймає, то можна. Все-таки ми маємо багато спільних досвідів, хоча кожна з нас прожила їх по-своєму. Деякі речі, які для Дзвінки важливі, пізнаю саме з її письма і тоді думаю, що добре, що вона пише. Тематично й світоглядно наші тексти досить близькі, хоча, напевно, манера й спосіб письма, як і бачення літератури в нас таки трохи різняться. Зрештою, сестри завжди водночас і подібні, і дуже різні, і це, напевно, дуже добре.
[...]
— Богдано, а в які ігри ти бавилася в дитинстві?
— О, їх було дуже багато! Із сестрами ми гралися в козаків; досі дуже добре пам’ятаю, як ми на дерев’яних палицях (тобто на конях) їздили навколо хати. Тоді я собі думала, що коли виросту, обов’язково поїду на Хортицю – це було щось таке дуже важливе для мене. Але я й досі туди не дісталася.. Ще ми грали в хованки, в квача, в вибивного (цю гру я любила найменше – бо теж була найменша, і мене було дуже легко «вибити»). Грали в бадмінтон і в класики. Взимку багато часу проводилось надворі – серед снігу, і тепер теж його дуже чекаю – хочу зіграти в сніжки, як колись.
Було дуже багато настільних ігор – зокрема й тих, що розвивають логічне мислення. Різні головоломки, шахи, шашки, реверсі, «ерудит», рендзю. Часто грали різні словесні ігри. Скажімо, щось таке, як гру «Ти поїдеш на бенкет?» – в якій учасників запитують, чи вони поїдуть на бенкет, і що одягнуть, і що там робитимуть, але у відповідях треба «так» і «ні» не казати, «чорне» і «біле» не вживати. А той, хто запитує, запитує саме так, щоби ти десь на цих словах і «послизнувся». І вже на перше питання «Ти поїдеш на бенкет?» мусиш відповісти так, щоб одразу з гри не вилетіти.
І ще було багато ігор, із яких уже багато й забулося.. Навіть тепер ми часом щось граємо: цього року з Дитячого форуму видавців Дзвінка привезла гру «Пентаґо», і нам терміново довелось її вчитися.

Джерело: ЛітАкцент

Докладніше: http://litakcent.com/2013/01/08/bohdana-matijash-use-dovkola-mozhe-buty-literaturoju/