Богородиця на велосипеді
05 Лют 2013
Дзвінка Матіяш. Історії про троянди, дощ і сіль. – К.: Темпора, 2012
У давні часи, коли світ жив іще не в таких прискорених темпах, як нині, Божа Матір ходила собі пішки. Проте в епоху швидкісних поїздів і миттєвих sms їй, аби всюди встигати і вчасно втрапляти до всіх, кого вона оберігає, довелося завести собі транспорт. Звичайно, для цього якнайкраще пасував екологічний його вид – велосипед. Тож тепер вона повсюдно на ньому мандрує. А хто про це не знав, тому варто взяти до рук книжку Дзвінки Матіяш «Історії про троянди, дощ і сіль» і прочитати, адже саме там про це й написано.
Назва досить чітко відображає структуру книжки, що складається з трьох частин: «15 історій про троянди», «15 історій про дощ» і «15 історій про сіль». У кожній із них короткі оповіді об’єднано відповідним наскрізним образом, який винесено в назву частини і який набуває у текстах різноманітних модифікацій. Наприклад, у першому розділі троянди виникають то в мріях дівчинки, яка хоче стати балериною («Щовечора я повертатимуся додому з букетом троянд»), то як розрада для колишньої бігунки, яка після аварії не може ходити й прикута до крісла («Бігати наввипередки з вітром»), то в спогадах літньої жінки про те, як чоловік приносив їй квіти до ліжка і як вона завжди вгадувала їхній колір із заплющеними очима («Де овочі препишні, квітучий кипр і троянди…»).
У частині другій (де кожну історію, до того ж, присвячено конкретній людині з кола рідних і друзів авторки) дощ перестає йти в країні Диктатора, який вислав невгодних йому людей разом із непокірною колишньою коханою Алісією в пустелю («Диктатор»); злива періщила в день шлюбу Агати і Корнія, які, змокнувши, вирішили взяти шлюб босоніж, після чого прожили щасливо разом 43 роки («Перстень святої Агати»); дощ ішов у день зняття Ісуса з хреста, і Маґдалина, яка освідчується в любові Господу, мріє стати цим дощем, щоб омити його мертве тіло («Маґдалина»).
Сіль у третій частині – це й солоний на смак сніг, що його їсть дівчинка, яка пішла з дому, вирішивши, що мама її не любить («Солоний сніг»), і солоні сльози Марти через те, що вона не встигла попрощатися з блаженним, який ночував у її садку («Блаженний»), і запис у щоденнику тітки Анастасії, яка прожила неповних 86 років і в останньому своєму записі дякує Тому, хто зробив сіль солоною («Тітка Анастасія»).
Отже, три наскрізні образи, які в текстах можуть бути або центральними, або виконувати роль малопомітної деталі, є своєрідними стрижнями, на які нанизано «історії» з найрізноманітнішими сюжетами й героями. Водночас, попри їх очевидну композиційнотворчу роль і замислену авторкою «трицикловість», для читача вимальовуються ще два цикли оповідей, складені за зовсім іншим принципом.
Перший – це цикл про брата Заїку, всі оповіді з якого розміщено послідовно у частині про троянди (історії 4–8). В одному з інтерв’ю (http://dzvinka-m.blogspot.com/2012/12/blog-post_24.html) Дзвінка Матіяш зізнається, що в цього образу насправді є прототип (монах у Швейцарії, який хоч заїкався, але співав), проте вона про нього дізналася вже після того, як написала свої історії. У цьому циклі є два оповідачі: спершу оповідь веде брат Заїка – чернець, який отримав таке ім’я через те, що дуже заїкався і навіть не міг вимовити свого справжнього імені. У монастирі його вважають трохи дурненьким, він не вміє читати й виконує найчорнішу роботу (миє підлогу, чистить казани, носить воду). Проте за силою віри, богобоязливості і вдячності Богові за кожен прожитий день і за все, що є навкруги, йому немає рівних серед братії – хоча цього ніхто не помічає. Він уміє віддати Богові найдорожче: дарує свого дерев’яного коника-гойдалку, улюблену з дитинства іграшку і дорогу згадку про дім, Пресвятій Діві, що відвідала його монастир, зі словами: «Це для маленького Ісуса, хай грається». Божа Матір на знак вдячності обдаровує його рожевою трояндою з райського саду, яка ніколи не в’яне і світить уночі. Після того брат Заїка перестав заїкатися і навчився читати багатьма мовами. Другим оповідачем є брат Юліан, який провадить оповідь після смерті брата Заїки.
Окремі сюжетні моделі й мотиви цього циклу виразно нагадують середньовічний (а згодом – і бароковий) жанр житія святих. Власне, в таке своєрідне «житіє» і складаються оповіді про брата Заїку, де можна віднайти характерні для житій елементи. Зокрема, це трактування імені святого, яке у Дзвінки Матіяш набуває глибоко символічного характеру і водночас є авторсько-оригінальним. Оскільки брат Заїка після спілкування з Богородицею почав розбірливо говорити, отець ігумен вирішив дізнатися, яке його справжнє ім’я, бо ж називати старим його вже не годилося. Та брат Заїка повівся ось як: «Звісно ж, мені дали ім’я, але я знову відчув дивний щем біля серця і подумав, що насправді я заїка перед Богом, заїка перед життям, безпорадний і немудрий. Тому сказав ігуменові, що я не пам’ятаю, як мене звати. “То ти хочеш, аби брати й далі називали тебе братом Заїкою?” – спитав він ласкаво. Я кивнув головою й схлипнув. Ігумен пильно подивися на мене і звелів повертатися до роботи».
Традиційні житія пропонували дві можливі концепції персонажа: це була або цілісна людина, яка вже досягла іконічної святості, – така концепція більшою мірою характерна для середньовічних житій, або ж барокова людина дуалістична, в якій поєднувалися і боролися два начала (добро і зло, святість і спокуса). Дзвінка Матіяш обрала першу модель: її персонаж не бореться зі спокусою, він уже є досконалим взірцем смирення перед Богом і людьми і стійко тримається цієї лінії. Водночас велику увагу приділено його внутрішнім переживанням – це переживання благоговіння, вдячності і зворушення. Часто у житіях людину визнавали за святого після смерті – брата ж Заїку визнає святим по його відході тільки брат Юліан («Він був святий, – подумав брат Юліан, кинувши пригорщу землі в яму, – але ніхто про це не знав»).
Врешті, традиційною для агіографічного жанру є розповідь про посмертні чудеса: на могилі брата Заїки ростуть дивовижні троянди («Ті троянди виросли на могилі самі, ніхто їх не садив, ніхто не поливає, бо земля, на якій вони ростуть, не висихає, на ній не росте бур’ян і жодні інші квіти не ростуть, тільки троянди. Ці троянди не в’януть, вони просто зникають, а на їхньому місці зацвітають нові. Мабуть, ночами на могилу брата Заїки спускаються ангели, наповнюють трояндами свої кошики і забирають їх на небо»). Однак, крім брата Юліана, цього наче ніхто не помічає, тож це житіє своєрідного «невизнаного святого», чию святість і чудеса вже здатні розгледіти лише одиниці. Адже навіть після чудесного перетворення брата Заїки його за інерцією не надто шанували у монастирі. А тим часом він демонстрував чи не краще знання і розуміння християнської доктрини, ніж велемудрий брат Амвросій, який свого часу написав на честь візиту Богородиці до монастиря величальну поему латиною на 40 строф. Чого варте тлумачення доктрини про три іпостасі Бога у розмові з братом Юліаном, яке є своєрідною «доступною теологією», зрозуміти яку можна навіть без запасу енциклопедичних знань: «Бог-Отець усіх нас так тримає за руки, бо ж Він сотворив небо й землю, повісивши їх ні на чому, і нас сотворив, і ми – його частина, так як діти – частина своїх батьків… А з Богом-Сином інакше… З ним, так як із другом, можна порозмовляти, все йому розказати, що гірке на душі лежить… Він подібний до нас – щоби ми не боялися…». Однак тим, хто вміє бачити святість, воздається: брат Заїка після своєї смерті зцілює хворого брата Юліана, приходячи до нього вві сні і пропонуючи подихати пахощами його троянд.
Другий «прихований» цикл – про Марту і пана Карла. Оповіді з нього вміщено у всіх трьох частинах книги (в розділі про троянди – це історії 9, 10, 11, про дощ – 8, про сіль – 4, 8, 13). Марта – дівчинка, яка дуже гарно вирізає з паперу різноманітні фігурки і ходить до пана Карла навчатися малювання. З нею стаються різноманітні пригоди: вона випадково розбиває улюблений мамин порцеляновий чайничок (а пан Карло знаходить у себе такий самий), вирізає з паперу заклинача дощу або ж обговорює з другом Павликом питання, що б вона робила на небі чи навіщо вона народилася, внаслідок чого приходить до вкрай глибинних висновків: перш ніж потрапити на небо, слід навчитися варити манну кашу, щоб нею годувати тамтешніх свинок.
Не зовсім зрозуміло, чому авторка вирішила розташувати свої «історії» саме таким чином. Цикл про брата Заїку є самодостатнім і виконаний на високому художньому рівні, гадаю, він міг би розростися не лише в окремий розділ, а й у самостійне книжкове видання. Так само вдалою є образно-сюжетна канва оповідей про Марту, які можна було б скласти у повніший цикл і виразніше його розгорнути. Тим часом у книжці присутні тексти не настільки сильні і виписані. Деякі з них навіть не вкладаються у жанрове визначення «історії», а є лише настроєво-емоційними замальовками, як-от перша історія «Лист до бабуні», що є низкою записаних уривчастих спогадів і думок про бабуню, її одяг, любов до співу й образ на фотографії. Інші ж видаються дещо фрагментарними і недопрацьованими, коли важко скласти цілісну картину події або ж вловити її емоційне тло, через що читач може чутися ошуканим. Так відбувається з історією «Раз, удруге і втретє», де є вона, яка має йти до лікарні і чекає на якийсь дзвінок, і є він, який не може ходити, і врешті мобільник дзвонить, – більше читачеві ні про що не кажуть, тож важко зрозуміти, про що йдеться. Історія «Сіль землі» також не є найкращою у книзі – попри прозору біблійну алюзію в назві і в тексті, де фігурує тендітна жінка, яка їсть багато солі, бо хоче бути сіллю землі. Це досить вдалий образ, однак він виглядав би яскравіше у ширшій текстовій тканині: тут же бракує динаміки і повнішого розгортання дії, а статика оповіді дещо втомлює.
Проте такі недогляди не псують загального враження від книги, що читається на одному диханні і де не бракує сильних за стилем письма і концентрацією почування історій. Окремі з них яскравістю і влучністю образів, доречністю продуманих деталей та лаконічністю викладу досягають рівня справжніх міні-шедеврів. Таким є «Мурашиний дощ» – про тата з дочкою, які пішли гуляти до лісу, аби не заважати мамі працювати, і там втрапили під справжній дощ із мурашок, від якого порятувалися під прогулянковою парасолею. Неможливо забути й історію «Покровителька велосипедистів» про знайомство дідуня з бабунею після її перемоги на велосипедних змаганнях, про подарований дідунем букет пухнастих кульбаб, що огорнули молодих людей хмарою і заховали від решти світу, та про намальовану дідунем для бабуні ікону Богородиці – покровительки велосипедистів, де «Богородиця їде по асфальтованій дорозі на велосипеді, вона їде дуже швидко, але її вбрання не розвівається від вітру, бо вітер віє перед нею, обережно здмухуючи з дороги пил і камінчики, щоб Богородиці було м’яко їхати». Цікаво, що, зі слів самої письменниці у тому ж інтерв’ю, ця історія виникла завдяки картині київської художниці Наталки Пастушенко (її вміщено як ілюстрацію у книзі).
Здається, одним із найскладніших завдань для письменника є опис звичайного людського щастя. Талановито описати оте тихе, повсякденне щастя бути поруч із тим, кого любиш, і бачити довкола себе красу світу – вкрай непросто. В українській літературі, певно, складно віднайти традицію такого письма. Проте Дзвінка Матіяш береться її розробляти, адже, як вона сама каже в своєму інтерв’ю, «в тих обставинах, в яких ми живемо, в тому, що діється навколо, дуже просто написати сумну книжку. А таку книжку, в якій би була радість – набагато важче. І тому мені тепер хочеться писати радісні книги». Як на мене, це їй вдається. Про радість взаємного розуміння і турботи йдеться в історіях «Вона і він» або ж «Ія», а засобами її опису є яскраві художні деталі, які роблять читання цікавим (наприклад, втомлене волосся жінки, що пахне морем, у першій історії або прямокутники схожого на ковдру неба у вікні у другій). Проте, що важливо, авторка не «пересолоджує» свої оповіді, і її погляд не є однобічним: поряд із щастям існують смуток, біль, хвороби і смерть, яким також присвячено деякі історії. Вражає оповідь «Пиріг із рибою», що вкрай точно передає стан жінки, яка дізнається про свою серйозну хворобу, але й далі старанно виконує буденні обов’язки, пече пиріг із рибою для чоловіка і сина: тут і біль, і стійкість, і безмежна втома людини, сконцентровані на трьох сторінках тексту.
У книзі вдало поєднано два начала: реальне та ірреальне, буденне і казково-фантастичне, які існують поряд, утворюючи своєрідний синтез. Серед звичайних людських турбот, розрахунків у гривнях та пошуків у Вікіпедії відбувається подорож на острів Троянд, де тече трояндова вода і ростуть трояндові гриби («Острів троянд»), та біг людини-вовка, що поспішає врятувати хлопчика («Собака-вовк»). Диво може проявлятися і не в таких гранично казкових формах, однак воно незмінно присутнє в людському житті: жінка вперше вагітніє через 15 років шлюбного життя («Сільничка»), хлопчик із хворими ногами силою своїх рук зцілює ранки на долоньках маленької дівчинки («Руки»), на долонях Арсенія самі собою з’являються криваві рани, які зникають, коли їх лиже його пес («Арсеній»), а сходи на другий поверх будинку після дощу й морозу стають скляними («Скляні сходи»).
Дзвінка Матіяш намагається вписати диво у сучасний вимір життя, вдаючись то до реалістичного, то до казкового модусу письма, і виявляється, що для дива завжди є місце. Так само, як є місце для віри і молитви, які й стають запорукою здійснення див. Кілька оповідей присвячено силі молитви (до того ж навіть не канонічної, а імпровізованої, такої, яку людина складає сама): Ізольда, молячись Богові, несе розпечений прут, і на її долонях не лишається й сліду («Ізольда»), а Йосиф, який не вміє вивчити напам’ять молитви, у посуху молить Бога так, як уміє, і дощ починається («Йосиф»). Найвищою правдою виявляється Бог і любов, а не людська мораль: Ізольда, яка порушила моральні норми, визнає свою провину перед Богом і тому уникає людського покарання. На противагу вірі, невіра і скепсис здрібнюють і знікчемнюють людське існування, як-от в історії «Солоний Ангел».
Перенесення акценту в мотиваціях і вчинках з людського виміру на божественний видається основною, сказати б, смисловою інтенцією «Історій…». Світ перебуває у гармонії і рівновазі, коли основною мотивацією дії є служіння Богу, а не задоволення власних інтересів чи гра на публіку: наприклад, коли хлопчик віддає свій кожушок статуї Мадонни дощу, аби вона не мерзла («Мадонна дощу»), або ж коли священик служить літургію у церкві сам, і єдиним його слухачем є дощ («Священик»). Це, здається, характерне для сучасної молодої літератури (не лише прози, а й поезії) переосмислення місця людини у світобудові, усвідомлення її справжньої ролі не як «міри всіх речей» і центру Всесвіту, а як заїки перед Богом, піску і солі, якими можна посипати дорогу (героїня історії «Сіль і пісок» думає: «…Я – сіль і пісок, пачка солі, перемішаної з піском… Як буде зима, сніг і слизько, мною можна було би посипати дорогу. Мені було би добре, якби по мені ходили люди. Я стала б частиною дороги, яка кудись веде. Бо я не знаю, на що іще можу пригодитися. А бути дорогою гарно»). Гарно, бо саме так позірно хаотичне і безсенсовне життя таки набуває сенсу – через усвідомлення себе лише частиною чогось більшого, кращого і досконалішого, жити задля якого – радісно.
Василь Герасим’юк у післямові зі знаковою назвою «Наш брат Заїка» згадує про Яна Твардовського, чиї поезії у перекладі українською мовою Дзвінки Матіяш побачили світ кілька років тому. Ця згадка не є тут випадковою: адже сам регістр мовлення і мислення Твардовського є тим же, що й у Дзвінки Матіяш: це розробка теоцентричної світоглядної моделі, що була потужною в епоху Середньовіччя і Бароко, однак, із найпильнішою увагою до людських страждань і повагою до людського болю – на відміну від часом жорстокого середньовічного нівелювання людського як такого. Імпонує, що, попри виразно християнський дискурс письма, він не стає агресивно-проповідницьким, а є помірним, що важливо в епоху сучасної релігійної толерантності. В інтерв’ю авторка визнає: «Християнство – це не єдиний шлях… Важливо сьогодні, щоб цей світ був таким, як він задумувався, нам варто подумати про те, що ми тут робимо і для чого. Все, що пов’язане з релігійним фанатизмом, викликає у мене дуже різкий спротив, зрештою». Релігійність без конфесійної агресії, але як свідомий осмислений вибір, – це те, що викликає довіру до її книжок.
Тож у Дзвінки Матіяш Богородиця нікуди не зникає з сучасного світу, а сідає на велосипед і далі робить свою справу, поспішаючи до тих, хто чекає на неї і для кого троянди, дощ і сіль є чимось значно більшим, ніж просто гарні квіти, живлющі опади чи необхідний харчовий додаток, для кого вони стали свідченням і запорукою її прибуття.
Цю назву я не вибирала – вона прийшла сама. Історії про дощ, троянди і сіль – це були такі короткі спалахи. Це речення було, наче короткий фільм. Фраза про троянди з’явилася десь за півроку після того, як уже історії про дощ у моєму комп’ютері жили. Я не знала, що з ними робити, бо видати книжку з 15 оповідань на 15 сторінок було мало реально. А яке мало бути продовження, я не знала, це була для мене загадка. Вся ця книга була у дуже несподіваний спосіб мені подарована. Я мала враження, що те, що ми робимо, – це дарунок для нас. І моя справа – щось із цим дарунком зробити, щоб він міг стати дарунком для інших. Пишучи цю книгу, я багато думала про близьких мені людей. В "Історіях про дощ" кожна історія присвячена якомусь моєму другові чи подрузі. Цими текстами мені хотілося подякувати моїм друзям за те, що вони у моєму житті є.