понеділок, 24 грудня 2012 р.

Дзвінка Матіяш: В обставинах, у яких ми живемо, дуже просто написати сумну книжку


- Це не тільки мої спостереження, що в нас мало сміються. Набагато більше сміються у благополучному Відні. Київ чи Львів не входять у десятку міст, де людям найкраще жити. Тому, може, нехай книги роблять такі речі, щоб нам ставало світліше.

Моїм особистим цьогорічним літературним відкриттям стала нова книжка Дзвінки Матіяш «Історії про троянди, дощ і сіль». Це проза психологічно насичена, світла і медитативна водночас. Персонажі історій западають у душу, до них хочеться повертатися, перечитуючи книжку. Творчий доробок Дзвінки Матіяш дуже гарно доповнює її перекладацька робота – завдяки письменниці маємо прекрасні переклади українською поезій отця Яна Твардовського, есеїстику Ришарда Капусцінського та Вітольда Шабловського.
Про творчість та переклади, про те, скільки в героїнях від самої авторки і чи варто читати у школі Гаррі Поттера та якої літератури нам зараз бракує – в ексклюзивному інтерв’ю Дзвінки Матіяш для ZAXID.NET.
 – Дзвінко, розкажи, будь ласка, про створення твоєї останньої наразі книжки. Чому в ній поєдналися саме такі образи як троянди, дощ і сіль?
– Деякі речі можна навмисне придумати, а деякі ні – вони стаються у житті. Був травень, я їхала метро, в тій частині, яка наземна, і йшов дощ, такий травневий дощ – знаєш, як вони пахнуть? Трохи вже літом, трохи весною. Вікна були відчинені, і пахло такою свіжістю. І тоді я подумала: «П'ятнадцять історій про дощ. От було б добре написати збірочку з такою назвою».
 – Ти вважаєш троянду найдосконалішою квіткою?
– Я справді дуже люблю троянди. Інші квіти, звісно, теж люблю – іриси, гладіолуси і різні польові квіти. А троянди ще з дитинства видавались мені чимось таким довершено-красивим. Мої батьки вирощували троянди, і для мене то було справжнє чудо, коли кущ розцвітав квіткою. Але ідея про троянди також з’явилася якось несподівано і незалежно від мене, от подумалось, що може бути ще одна частина і то будуть історії про троянди.
 – Образ брата Заїки має прототип?
– Був такий монах у Швейцарії, здається. Його називали брат Заїка, він хоч заїкався, але співав. Я про нього дізналася від чоловіка, але вже пізніше, після того, як я про це написала.
 - А для мене дуже близьким став образ Богородиці на велосипеді і водночас – дуже несподіваним.
- Він і є дуже несподіваним. Моя подруга, київська художниця Наталка Пастушенко, показала мені цю ікону Богородиці на велосипеді – назвімо її іконою, бо для мене це таки ікона, хоч багато хто каже, що ікона виглядає інакше. І ця ікона дуже сильно мене зачепила. Хотілося дивитись на неї. Маленька її репродукція довгий час лежала в мене біля комп’ютера, а трохи пізніше написалося оповідання. Воно називається «Покровителька велосипедистів». Згодом ми говорили з Наталкою, яка ілюструвала книжку, як, зрештою, і «Казки П’ятинки» – в нас такий тандем, – що це справді якесь трохи диво, що один мистецький твір впливає на появу іншого. Коли оповідання викликає ілюстрацію, колись навпаки – і це дуже гарно. Ми дуже хотіли, щоб Богородиця була у книзі.
– Багато з цих історій присвячені друзям. Чому це для тебе важливо – присвячувати друзям?
– Чому важливо? Тому що вони велику роль у моєму житті відіграють. Друзі-письменники (і не-письменники) – це дуже велика підтримка для мене, вони читають, радять і кажуть писати далі. І ці слова потрібно чути, щоб мати сили робити далі те, що робиш. Тому мені хотілося, щоб у «дощовій» частині книжки були знаки цієї дружби, щоб вона їх об’єднувала. Навіть з’явилася думка зібрати усіх цих друзів колись за одним столом, це була б така вечеря пост-євангельська. Не знаю, чи колись цей задум реалізується, але часом достатньо про це помріяти.
 – Коли перечитати усі твої книжки, то впадає у вічі, що зовсім інший стиль в «Історіях про троянди, сіль і дощ», аніж у перших двох. З чим це пов’язано?
– Мені стало більше років (усміхається – ред.). Не можна ж писати постійно однакові книжки. Це такий певний ризик, що може закінчитися програшем для автора. Може виникнути багато повторів, котрі не дають вже ніякого ефекту. І річ не в тому, що я вже так не відчуваю тепер – багато речей відчуваю точнісінько так само. Але коли тобі двадцять і коли тридцять – ти багато що справді відчуваєш по-різному, бо досвід інший.
 – Багато у ліричних героїнях від тебе?
– Відсотків п’ятдесят.
 – Твої «ранні» героїні такі внутрішньо загублені, а герої «Історій…» – дуже гармонійні.
– Мабуть, це добре – прийти до гармонії. Василь Герасим’юк називає мої першу і другу книжки романами становлення і пошуку. І я думаю, це справді так. Тоді для мене був направду дуже важкий час – померла мама, я вчилася в Любліні. І дуже гостро відчувала, що таке втрачати. Дуже багато тоді було втрат близьких людей, і знову ж таки, в тому Любліні – самотності. Все-таки то чужа країна, і коли ви там живете довго, з дня у день, коли ви там не гість – тоді все дуже загострюється. І мабуть, то справді закономірно, що коли пошук і становлення закінчуються, то приходить щось інше. Я не знаю, коли з’являється справжня мудрість, треба ще років десять (або й більше) прожити. Але от зараз справді є гармонія всередині – така, якою можна ділитися з іншими. Як, зрештою, і тим попереднім досвідом – він теж потрібен, бо той, хто читає у вісімнадцять ті тексти, знайде, на що опертися. Навіть якщо це буде щось болісне, людина подібно переживає ці речі.
Хтось мені казав, що в «Історіях про троянди, дощ і сіль» – багато щастя. Цього люди прагнуть – і воно тішить. Це не тільки мої спостереження, що в нас мало сміються. Набагато більше сміються у більш заможному Відні. Київ чи Львів не входять у десятку міст, де людям найкраще жити. Тому, може, нехай книги роблять такі речі, щоб нам ставало світліше. Якоїсь миті я відчула, що в тих обставинах, в яких ми живемо, в тому, що діється навколо, дуже просто написати сумну книжку. А таку книжку, в якій би була радість – набагато важче. І тому мені тепер хочеться писати радісні книги. Не скажу, що там зовсім не буде печалі, буде – так, як і в житті, але хочеться, щоб життя було радісне, світле, а ще – дуже творче.
– У цій книжці Бог відчувається як дуже близький. Чи в житті в тебе теж так?
– У житті бувають такі періоди, коли Бога не відчуваєш дуже близько. Але ж знову таки – питання у Богові чи в мені? Це питання дистанції–недистанції – моя, очевидно, проблема. Але часом є такі досвіди – вони як спалахи, і ви раптом розумієте, що раю навколо нас так багато! Інша річ, чи ви зумієте їх втримати, зафіксувати. І останнім часом я часто думаю про те, що багато чого можна подолати сміхом, потрібно зуміти вчасно усміхнутися. Інша річ, чи я особисто це вмію? Не завжди, але дуже хочеться. І в тому сенсі мені нарешті стала зрозуміла фраза отця Яна Твардовського про те, що Бог усміхнутий.
Тепер я, здається, знаю, про що йдеться. Тоді мені то просто шалено сподобалося, а тепер я нарешті розумію, як це. А від часу перекладу вже минуло, мабуть, років шість. Певні речі приходять тоді, коли мають прийти.
 – Я саме хотіла розпитати про особу отця Твардовського і про досвід праці над перекладом його поезії.
– Про особу отця Яна Твардовського я більше знаю із книг, з інтерв’ю, з прочитаного. Ті наші кілька зустрічей були доволі короткими, я відчувала, що не варто старшу і досить нездорову людину мучити розпитуваннями. Просто задовольнити свою цікавість – приємно, але не зовсім коректно. Я порівняно нещодавно прочитала його біографію, її авторка – польська журналістка Магдалена Ґжибалковська. Ця книжка вважається сенсаційною, бо в ній нібито йдеться про невідомі сторони його життя. Ця книжка написана гарно і читається легко. Але не конче було оті «некрасиві» речі витягувати. Поганий настрій чи схильність до депресії – то не якась конче некрасива річ, бо в кого його не буває? Або балаган у кімнаті, чи що він погано одягнув перуку. Ну що тут такого? Або «співпраця зі службою безпеки». Служба безпеки з усіма намагалась нав’язати контакт, а Твардовський навіть не дуже добре розумів, хто до нього приходив. А їхні розмови теж були якісь нейтральні. Не було ніякої співпраці, ні на кого він не «стукав» – то все неправда, і ту справу потім закрили. Просто книжка у мене викликала дуже неоднозначне враження. Але були в ній і такі речі, що я подумала, що отець Твардовський дуже страждав у житті. І та радість, яка світиться в його віршах, є спробою подолати оту печаль. Це така терапія для себе. У нас часто так буває, що, лікуючи себе, лікуєш і інших. Горя у нього в житті було дуже багато. Той же досвід війни – він дуже тяжко переживав смерть близьких друзів, було важко зрозуміти, чому він живий, а вони  – ні. Дівчина, яку він кохав, також загинула трагічно – здається, уся її родина в один день. Було дуже багато драм, трагедій в його житті.
Йому важко було проповідувати – він боявся говорити перед аудиторією. Комплексував із того приводу, що він невисокий, непоказний, некрасивий. У нього був такий тихий невиразний голос із тенденцією до бубоніння, і ясна річ, що він не міг виголошувати блискучих проповідей – таких, як інші. Мабуть, тому він і говорив оті свої короткі проповіді для дітей на п’ять хвилин максимум. І на них потім приходило багато дорослих, бо то насправді були найліпші проповіді, кращі, ніж якісь півгодинні орації. Щоб так писати, треба багато вистраждати.
 – А як тобі працювалося над перекладами поезій о.Твардовського?
– Я давно хотіла до цього взятися і дуже багато років не відчувала інтонації. Я пробувала робити деякі речі, довго шукала цю інтонацію, щоб його поезія зазвучала українською, і десь минуло два роки, поки я відчула, що вона зазвучала. Тоді я почала показувати ці переклади, читати, щоб почути якісь зауваження, виправити деталі, щоб то справді був переклад, а не підрядник. Але ці переклади справді зайняли довгий час – років п’ять на це пішло загалом.
 – А якщо порівняти працю над поетичними перекладами і прозовими, то що легше дається?
– Проза – все-таки легше, просто масив роботи інший. З поезією важче, бо дуже важко поставити крапку – завжди здається, що можна ще міняти, ще вдосконалити.
– На твою власну творчість переклади вплинули?
– Василь Герасим’юк вважає, що саме переклади Твардовського позначилися на тематиці моєї останньої прози, також і казок. Якби не Твардовський – вона була б іншою, менш «прозорою». Мабуть, він має рацію.
 – Твої казки ніби призначені для дітей…
– Ніби…
 – … та коли їх читаєш, розумієш, що далеко не все в них призначено для пересічної дитини, не для будь-якого віку… радше для читання з батьками. Ти писала їх для дітей чи все-таки ні?
– Хоч ці казки писалися для конкретної дитини, в мене було таке враження, що я пишу їх для себе особисто, незважаючи на те, що в них був конкретний адресат. І мені було від цього дуже добре, хоч я і не певна, що щось подібне можна повторити. Може, так і не зможу більше написати.
 – Але, напевно, буде щось інше, може, роман?
– Я би хотіла, щоб це теж була книга на межі між дитячою і дорослою. Насправді дуже добрі дитячі книги дорослі читають з великою радістю. Я перечитую Астрід Ліндґрен з великою радістю і теплом. Марію Парр я так само зможу перечитувати. Це для мене не зовсім книга для 8-10 років, як написано там на палітурці. Діти у 8 років там побачать одні проблеми, дитина у дванадцять – зовсім інші, а доросла людина – взагалі ціле море всього. Домінантним буде той прекрасний дитячий образ. Мені дуже хочеться написати книгу отакого типу.
Мені б хотілось також написати книгу про дівчинку Марту, яка є в «Історіях про троянди, дощ і сіль» – вона там такий об’єднальний образ. Ми навіть до презентації з Іванкою Крип’якевич виготовили закладки до книжки, які нібито вирізала Марта. Якщо раптом вдасться написати книгу про Марту, я буду дуже рада.
 - Переклади «Розмов з Єжи Новосельським» – то була твоя ідея чи пропозиція від видавництва? І «Імперія» Капусцінського, і репортажі про Туреччину Вітольда Шабловського?
– Капусцінського перекласти запропонувало видавництво. І репортажі про Туреччину – теж. Новосєльський був ініціативою друзів.
А ось у листопаді я завершила переклад книжки, яка була моєю особистою ініціативою. Це книжка Дороти Тераковської про дівчинку з синдромом Дауна. У перекладі вона зветься «Мишка», і має вийти в київському видавництві «Грані-Т» 2013 року. Чогось такого у нас точно немає. Добре, що це белетристика.
– Це важливо – говорити в книжках про такі речі?
– Так, важливо, тому що ми мало про них думаємо, якщо вони нас не торкаються особисто, або взагалі не думаємо. Ця дівчинка з синдромом Дауна народжується в родині надзвичайно заможних людей, які дуже довго робили кар’єру, щоб врешті дозволити собі народити дитину, в якої буде все – там і банковий рахунок, і всі можливості учитись, скажімо, в Кембриджі. І от народжується дитина, якій це все абсолютно не потрібне. Для батьків це страшна драма, для батька – взагалі крах усього. Адже він очікував спадкоємця, щоб йому передати усе. А для мами – теж драма, спершу вона хоче залишити дитину в пологовому будинку, але в останній момент не підписує папери. У пологовий будинок приходить волонтерка, яка теж має подібну дитину, і відмовляє мамів, щоб вони не покидали таких дітей, і каже їй, що діти – дар Бога. А ця жінка в той момент дуже нервує, бо що ж то за такий дар? Дар – то щось приємне. А з цією дитиною їй було страшно навіть в супермаркет піти, вихід між люди – то була для неї ціла драма. Дуже й дуже багато таких речей, де розумієш, що дуже важко це все сприймати як дар Бога, тому що він щось дуже не те подарував. Не знаю, як би я реагувала, напевне, для мене це було би також дуже важко.
  Очевидно, й для багатьох.
– Річ у тому, що ви з цією дитиною не поговорите, не зможете їй того найкращого передати. Багато чого вона не вмітиме взагалі. Тому й народжуємо дітей, що хочемо їм щось передати, маємо потребу їх навчати. Слухати улюблену музику, читати разом книгу. У цієї дівчинки в книзі – найважча форма хвороби, вона не досягає навіть тих мінімальних успіхів, які можна досягнути, працюючи за певною методикою. А вона взагалі може хіба що говорити окремі склади слів, які невідомо що значать, тобто нема отої віддачі. При цьому у цієї дівчинки дуже багатий внутрішній світ – але вона також не може ним поділитися – ні з батьками, ні з будь-ким іншим. Роман завершується смертю дівчинки, бо з її формою хвороби вона могла жити зовсім коротко, а в її батьків народжується інша дитина. І це вже дійсно дитина, яку вони сприймають як Божий дар – вони не планують для неї ні банкового рахунку, нічого. Вони починають жити з іншими цінностями, тобто та перша дитина для них справді була даром, завдяки якому вони стали зовсім іншими людьми.
 – По суті, ми й не маємо поняття ні про потреби таких людей, ні про спосіб спілкуватися з ними.
– Не маємо. У мене був досвід, завдяки Маріянні Кіяновській і «Великому їжаку» – серед інших поїздок ми були на читаннях в реабілітаційному центрі «Джерело» у Львові, то була зустріч із неповносправними дітьми. Це був дуже непростий досвід для мене, але, можливо, саме завдяки йому я вирішила, що цю книгу таки треба перекладати, бо до того я просто думала про це. Було якесь таке відчуття трошки ляку, бо не знаєш, як вони будуть це сприймати, як вони сприймають взагалі. Але нас було багато – ми всі потроху читали, а згодом я зрозуміла, що для них має значення сам прихід гостей. Вони вам про це не скажуть словами, а покажуть якимось жестами. Вони нас так зворушили. Добре, що є такі люди, які знають, як можна з такими дітьми працювати, присвячують їм життя.
Те, що я можу зробити – перекласти книжку, щоб люди читали, і прийти на такі читання. У тому центрі є також інваліди на візках, але вони повносправні, вони навіть мають там літературну групу і казали, що мають поезію отця Твардовського і читали. Тобто, я зрозуміла, що Твардовський «працює» і працює там, де треба, і чудово, що він для них став тим, чим має стати.
 – Чи були в тебе якісь цікаві враження від спілкування з юними читачами?
– Дуже приємно, коли дитина прочитала і запитує, чи буде книжка мати продовження, чи ще десь зустрінуться ці герої. Була дівчинка одна, яка написала свою історію про П’ятинку, і ми з нею листувалися. Загалом дуже приємно, коли зустрічаєшся з читачами – наприклад, бібліотека збирає дітей, і ти бачиш, що з цими дітьми працюють. Вони, може, ще й не усвідомлюють, як це на них впливає, але книга формує і часто робить людей кращими.
 – А ти як автор маєш якісь особливі способи утримувати дитячу увагу? От, наприклад, Бруно Ферреро розповідав, що дуже важко утримувати читацьку увагу, особливо дитячу, бо люди розучилися слухати історії. Є ж телевізор, комп’ютер, де все вже готове. 
– Знаєш, у мене немає телевізора. Саме з цією метою – щоб не заважав. Основна частина роботи тут за батьками, з дому – коли батьки розмовляють з дітьми, діляться, фантазують разом, то це вміння слухати історії є. А коли то вже зі школи починається, вас починають «дресирувати» – це нудно. «Буквар» – це нудно, для мене «Буквар» і «Читанка» були найтупішими книжками. Я не знаю, чому їх так компонували, для мене це дивно. Першу частину першого класу – бо всі не вміли читати, а я вміла – я просто читала, що хотіла. Щоправда, то швидко скінчилося. Тож культура читання – то дім. Школа нічого не мусить.
 – Що, на твою думку, варто вивчати у шкільній програмі з літератури?
– Нехай у ній буде все, що написано, і кожен нехай читає, скільки зможе. Я не знаю, чи включати «Гаррі Поттера». Особисто мені Гаррі Поттер дуже сподобався, я тільки не певна справді щодо впливу, бо різні діти побачать там різне. Я читала таку антипоттеріану православної письменниці Юлії Вознесенської, ще до того, як читати Поттера. Я його прочитала тільки минулої зими, раніше в мене якось не доходили руки, я на це витратила тиждень і не могла зупинитися – це дуже класно написано в сенсі композиції, фантазії авторки, там немає ніяких неув’язок. А за що так сильно його критикували?
 – Поттеріані закидають, що в ній нема чітких орієнтирів, розмежувань між добром і злом.
– У дорослому світі також немає чітких розмежувань. Не можна закидати того, як сам не живеш. Для мене це книга насамперед про дружбу, про любов. Мене не бентежило те, що вони літають на мітлах і чарують, тому що це книжка про інше – про сирітство, про те, якою драмою воно стає, про пошук ідентичності. Добро із злом там бореться, і перемагає все-таки добро. А в книжці Юлії Вознесенської – зовсім інші речі, вони цікаві, затягують, але там надто багато православних перегинів. Усе або-або, і немає іншої дороги. Нечесно це якось, недобре показувати, що якась дорога – єдина. Також як і християнство – це не єдиний шлях. У мене багато знайомих, які себе позиціонують як атеїсти, і серед моїх друзів – теж, але вони іноді роблять такі речі, що й мої знайомі християни так не зроблять, їм до цього ще дуже далеко, ще вчитися і вчитися. Важливо сьогодні, щоб цей світ був таким, як він задумувався, нам варто подумати про те, що ми тут робимо і для чого. Все, що пов’язане з релігійним фанатизмом, викликає у мене дуже різкий спротив, зрештою.
 – А коли б тобі довелося викладати дітям у школі літературу…
– Не довелося б, я цього ніколи не робитиму.
 – Але уявімо таку ситуацію. То як би це варто було робити, про що розповідати, щоб зацікавити?
–  Ти бачила фільм – «Товариство мертвих поетів»? Там показано спосіб, який дуже хороший, а в результаті все закінчується дуже погано. Розповідається про гімназію, у ній сувора англійська система, і літературу там викладає дуже талановитий вчитель, до речі, випускник тієї ж гімназії. Він хоче вчити по-іншому, і на першому ж уроці каже вирвати сторінку з підручника, де йдеться про визначення поезії, бо вони вчитимуться інакше. Він дуже багато речей дітям відкриває, але закінчується тим, що один хлопчик вчиняє самогубство – не через вчителя, до речі, але всі вважають, що саме він спровокував це: малював перед дітьми химери, вони починали думати не про те, про що потрібно. А потрібно думати про те, щоб отримати освіту, яка дасть тобі спосіб заробляти на хліб. І його виганяють. Трагедія цього вчителя у тому, що він і сам не знає, чи винен він. Цей фільм дуже мене вразив – я його у 18 років дивилась, і була впевнена, що цей метод викладання правильний, і я би так викладала. Але тепер я вже в цьому не впевнена.
Я не знаю, як викладати літературу, певно, тому й не викладаю. Єдине, що я можу – це читати книжки і перекладати. Моя мама пропрацювала у школі все життя, і вона завжди казала, як не хоче, аби хтось із її дітей працював у школі. Я собі це так запам’ятала. Не в тому сенсі, що там низька зарплата і важко, а в тому, що у школі в «совку» треба було говорити дітям багато всяких фальшивих речей. Часто не можна було зробити того, що хочеш, часто не можеш до дітей «достукатися» – і це драматично. Підручники складають так, що читати їх неможливо. Тож і ясно, що діти не слухають. Треба шукати свій підхід, але як розповідати про щось, що є в шкільній програмі, а тобі особисто не подобається і байдуже? Важко обманювати себе та інших.
 – Що подобається тобі як читачу?
– Мені дуже подобається дитяча література зараз – я справді її дуже багато читаю. Читаю Люсі Монтгомері – в мене була польською перекладена. Але перекласти Монтгомері – нереально. Діти це не читатимуть, то для них заважко. Я навіть сама ледь втримувалась, щоб не пропускати по 2-3 сторінки.
Мені дуже сподобалися – я їх польською читала – дівчачі повісті Луїзи Мері Елькотт. Щоправда, сучасному читачеві їх важко сприймати – там багато довжелезних описів. Тоді ж не було телевізора, і читати треба було довго, у книжці мало бути всього багато описано, так розтягнуто. Там дуже багато на релігійну тему, про Бога, тому її й не перекладали колись українською. Я читала англійською Френсіс Бернет, коли ще українських перекладів не було «Таємний сад» і «Маленька принцеса», а потім і українською читала. Марія Парр – це сьогодення, там динаміка, короткі речення, стиль не телеграфний, звісно, але динамічний.
 – Звідки таке захоплення саме дитячою літературою?
– Усі дитячі книги, попри драми і перипетії, які в них є, – світлі. І саме цього світла так бракує. Мені справді хочеться читати – воно аж випромінює і так надихає. Та книжка про дівчинку із синдромом Дауна – також дуже світла попри дуже важкі сторінки. Взагалі з дітьми добре, вони правдиві, багато чого доброго роблять.
От у Іванки Крип’якевич ті двоє молодших дітей, яким 5 і 11 років, дуже люблять грати настільні ігри. Їх в них  шалено багато, і ми грали з ними таку гру – «літературні листки», хтось її ще в 1920-х роках придумав. Так ви запам’ятовуєте твори, які написали письменники.
А в нас так мало грають ігри. Щойно зустрічаються, відразу починають говорити про проблеми, про політику. А то, бувало, тільки сідаєш за стіл з гостями – і всі давай говорити про вибори, то вже до кінця обіду усі сидять з кислими мінами. Принаймні ми з чоловіком вирішили, що про політику за столом не розмовляємо, принаймні мені то псує апетит. Маємо до говоріння інше – про музику, про роботу, ми не чіпаємо того, що нас затягує в оту каналізацію. Якщо ми не можемо цього змінити, то навіщо про це постійно згадувати?
Я просто розумію, що я ж не стану розпинатися через закон про мови, самоспаленням теж не буду займатися, ходити на акції протесту я не можу. Один раз ми були з Богданою. Богдана відразу після цього, прийшовши додому, заснула, а я не могла заснути півночі, я зрозуміла, що, грубо кажучи, слухати матюки на адресу «донецьких бандитів»  – то марна трата часу. Я вирішила, що не беру в цьому участі, я роблю своє, я не хочу, щоб мною маніпулювали. Я волію грати настільні ігри і сміятися, вірю, що це змінює простір. Буду краще перекладати Твардовського. 
Прикро те, що нами маніпулюють, і ми на це дуже ведемось – такі мозолі зачіпають, то як же не закричати і не кинутись напролом, при тому невідомо куди. Тому я – за настільні ігри. Настільна гра – це те, що є, коли нема телевізора чи комп’ютера. Справді, коли країна не з такими проблемами, як у нас, тоді можна думати про настільні ігри.
 – Що б іще хотілось перекласти?
– Багато різного, але ж видавці не люблять ризикувати: все прораховують, чи піде воно на ринку. Я написала у «Грані-Т» про всі книжки Дороти Тераковської, які прочитала, і вони вибрали саме ту – про дівчинку із синдромом Дауна («Мишка»). Це тема така, що може зачепити багато речей, навіть можна уявити, як презентувати цю книжку, показати якісь фотографії, слайди. А там, де просто чарівні казки, гарні, з доброю мораллю – їх не зацікавили поки-що. Мені дуже сподобалась її ж (Тераковської – ред.) книжка «Донька чарівниці» – про дівчинку, яка має врятувати королівство свого батька.
– Щиро дякую за розмову.

Довідка
Дзвінка Матіяш — українська письменниця, перекладачка. Має молодшу сестру Богдану Матіяш і старшу сестру Софію (Раду) Матіяш (яка вже багато років є черницею монастиря сестер студиток у Львові й також перекладає).
У 1995—2002 роках навчалась в Національному університеті «Києво-Могилянська академія».
З 2002 по 2006 роки навчалася в аспірантурі у Європейському колегіумі польських та українських університетів (Люблін, Польща).
Авторка книжок:
«Реквієм для листопаду» (Київ: Факт, 2005).
«Роман про батьківщину» (Київ: Факт, 2006).
«Казки П'ятинки» (Київ: Грані-Т, 2010).
«Історії про троянди, дощ і сіль» (Київ: Темпора, 2012).
Переклади окремими книжками:
Андрей Хадановіч. Листи з-під ковдри (Київ: Факт, 2002)
Леонід Плющ. У карнавалі історії. Свідчення (Київ: Факт, 2002)
Ян Твардовський. Гербарій (Київ: Грані-Т, 2008)
Ян Твардовський. Ще одна молитва (Київ: Грані-Т, 2009)
Збіґнєв Подґужец. Розмови з Єжи Новосєльським про мистецтво (Київ: Темпора, 2011)
Вітольд Шабловський. Убивця з міста абрикосів (Київ: Темпора, 2012)
Ришард Капусцінський. Імперія (Київ: Темпора, 2012)
Дорота Тераковська «Мишка» (готується до друку).
Джерело: 
ZAXID.NET

Немає коментарів: