субота, 16 лютого 2013 р.


Богородиця на велосипеді

05 Лют 2013


Дзвінка Матіяш. Історії про троянди, дощ і сіль. – К.: Темпора, 2012
У давні часи, коли світ жив іще не в таких прискорених темпах, як нині, Божа Матір ходила собі пішки. Проте в епоху швидкісних поїздів і миттєвих sms їй, аби всюди встигати і вчасно втрапляти до всіх, кого вона оберігає, довелося завести собі транспорт. Звичайно, для цього якнайкраще пасував екологічний його вид – велосипед. Тож тепер вона повсюдно на ньому мандрує. А хто про це не знав, тому варто взяти до рук книжку Дзвінки Матіяш «Історії про троянди, дощ і сіль» і прочитати, адже саме там про це й написано.
Назва досить чітко відображає структуру книжки, що складається з трьох частин: «15 історій про троянди», «15 історій про дощ» і «15 історій про сіль». У кожній із них короткі оповіді об’єднано відповідним наскрізним образом, який винесено в назву частини і який набуває у текстах різноманітних модифікацій. Наприклад, у першому розділі троянди виникають то в мріях дівчинки, яка хоче стати балериною («Щовечора я повертатимуся додому з букетом троянд»), то як розрада для колишньої бігунки, яка після аварії не може ходити й прикута до крісла («Бігати наввипередки з вітром»), то в спогадах літньої жінки про те, як чоловік приносив їй квіти до ліжка і як вона завжди вгадувала їхній колір із заплющеними очима («Де овочі препишні, квітучий кипр і троянди…»).
У частині другій (де кожну історію, до того ж, присвячено конкретній людині з кола рідних і друзів авторки) дощ перестає йти в країні Диктатора, який вислав невгодних йому людей разом із непокірною колишньою коханою Алісією в пустелю («Диктатор»); злива періщила в день шлюбу Агати і Корнія, які, змокнувши, вирішили взяти шлюб босоніж, після чого прожили щасливо разом 43 роки («Перстень святої Агати»); дощ ішов у день зняття Ісуса з хреста, і Маґдалина, яка освідчується в любові Господу, мріє стати цим дощем, щоб омити його мертве тіло («Маґдалина»).
Сіль у третій частині – це й солоний на смак сніг, що його їсть дівчинка, яка пішла з дому, вирішивши, що мама її не любить («Солоний сніг»), і солоні сльози Марти через те, що вона не встигла попрощатися з блаженним, який ночував у її садку («Блаженний»), і запис у щоденнику тітки Анастасії, яка прожила неповних 86 років і в останньому своєму записі дякує Тому, хто зробив сіль солоною («Тітка Анастасія»).
Отже, три наскрізні образи, які в текстах можуть бути або центральними, або виконувати роль малопомітної деталі, є своєрідними стрижнями, на які нанизано «історії» з найрізноманітнішими сюжетами й героями. Водночас, попри їх очевидну композиційнотворчу роль і замислену авторкою «трицикловість», для читача вимальовуються ще два цикли оповідей, складені за зовсім іншим принципом.
Перший – це цикл про брата Заїку, всі оповіді з якого розміщено послідовно у частині про троянди (історії 4–8). В одному з інтерв’ю (http://dzvinka-m.blogspot.com/2012/12/blog-post_24.html) Дзвінка Матіяш зізнається, що в цього образу насправді є прототип (монах у Швейцарії, який хоч заїкався, але співав), проте вона про нього дізналася вже після того, як написала свої історії. У цьому циклі є два оповідачі: спершу оповідь веде брат Заїка – чернець, який отримав таке ім’я через те, що дуже заїкався і навіть не міг вимовити свого справжнього імені. У монастирі його вважають трохи дурненьким, він не вміє читати й виконує найчорнішу роботу (миє підлогу, чистить казани, носить воду). Проте за силою віри, богобоязливості і вдячності Богові за кожен прожитий день і за все, що є навкруги, йому немає рівних серед братії – хоча цього ніхто не помічає. Він уміє віддати Богові найдорожче: дарує свого дерев’яного коника-гойдалку, улюблену з дитинства іграшку і дорогу згадку про дім, Пресвятій Діві, що відвідала його монастир, зі словами: «Це для маленького Ісуса, хай грається». Божа Матір на знак вдячності обдаровує його рожевою трояндою з райського саду, яка ніколи не в’яне і світить уночі. Після того брат Заїка перестав заїкатися і навчився читати багатьма мовами. Другим оповідачем є брат Юліан, який провадить оповідь після смерті брата Заїки.
Окремі сюжетні моделі й мотиви цього циклу виразно нагадують середньовічний (а згодом – і бароковий) жанр житія святих. Власне, в таке своєрідне «житіє» і складаються оповіді про брата Заїку, де можна віднайти характерні для житій елементи. Зокрема, це трактування імені святого, яке у Дзвінки Матіяш набуває глибоко символічного характеру і водночас є авторсько-оригінальним. Оскільки брат Заїка після спілкування з Богородицею почав розбірливо говорити, отець ігумен вирішив дізнатися, яке його справжнє ім’я, бо ж називати старим його вже не годилося. Та брат Заїка повівся ось як: «Звісно ж, мені дали ім’я, але я знову відчув дивний щем біля серця і подумав, що насправді я заїка перед Богом, заїка перед життям, безпорадний і немудрий. Тому сказав ігуменові, що я не пам’ятаю, як мене звати. “То ти хочеш, аби брати й далі називали тебе братом Заїкою?” – спитав він ласкаво. Я кивнув головою й схлипнув. Ігумен пильно подивися на мене і звелів повертатися до роботи».
Традиційні житія пропонували дві можливі концепції персонажа: це була або цілісна людина, яка вже досягла іконічної святості, – така концепція більшою мірою характерна для середньовічних житій, або ж барокова людина дуалістична, в якій поєднувалися і боролися два начала (добро і зло, святість і спокуса). Дзвінка Матіяш обрала першу модель: її персонаж не бореться зі спокусою, він уже є досконалим взірцем смирення перед Богом і людьми і стійко тримається цієї лінії. Водночас велику увагу приділено його внутрішнім переживанням – це переживання благоговіння, вдячності і зворушення. Часто у житіях людину визнавали за святого після смерті – брата ж Заїку визнає святим по його відході тільки брат Юліан («Він був святий, – подумав брат Юліан, кинувши пригорщу землі в яму, – але ніхто про це не знав»).
Врешті, традиційною для агіографічного жанру є розповідь про посмертні чудеса: на могилі брата Заїки ростуть дивовижні троянди («Ті троянди виросли на могилі самі, ніхто їх не садив, ніхто не поливає, бо земля, на якій вони ростуть, не висихає, на ній не росте бур’ян і жодні інші квіти не ростуть, тільки троянди. Ці троянди не в’януть, вони просто зникають, а на їхньому місці зацвітають нові. Мабуть, ночами на могилу брата Заїки спускаються ангели, наповнюють трояндами свої кошики і забирають їх на небо»). Однак, крім брата Юліана, цього наче ніхто не помічає, тож це житіє своєрідного «невизнаного святого», чию святість і чудеса вже здатні розгледіти лише одиниці. Адже навіть після чудесного перетворення брата Заїки його за інерцією не надто шанували у монастирі. А тим часом він демонстрував чи не краще знання і розуміння християнської доктрини, ніж велемудрий брат Амвросій, який свого часу написав на честь візиту Богородиці до монастиря величальну поему латиною на 40 строф. Чого варте тлумачення доктрини про три іпостасі Бога у розмові з братом Юліаном, яке є своєрідною «доступною теологією», зрозуміти яку можна навіть без запасу енциклопедичних знань: «Бог-Отець усіх нас так тримає за руки, бо ж Він сотворив небо й землю, повісивши їх ні на чому, і нас сотворив, і ми – його частина, так як діти – частина своїх батьків… А з Богом-Сином інакше… З ним, так як із другом, можна порозмовляти, все йому розказати, що гірке на душі лежить… Він подібний до нас – щоби ми не боялися…». Однак тим, хто вміє бачити святість, воздається: брат Заїка після своєї смерті зцілює хворого брата Юліана, приходячи до нього вві сні і пропонуючи подихати пахощами його троянд.
Другий «прихований» цикл – про Марту і пана Карла. Оповіді з нього вміщено у всіх трьох частинах книги (в розділі про троянди – це історії 9, 10, 11, про дощ – 8, про сіль – 4, 8, 13). Марта – дівчинка, яка дуже гарно вирізає з паперу різноманітні фігурки і ходить до пана Карла навчатися малювання. З нею стаються різноманітні пригоди: вона випадково розбиває улюблений мамин порцеляновий чайничок (а пан Карло знаходить у себе такий самий), вирізає з паперу заклинача дощу або ж обговорює з другом Павликом питання, що б вона робила на небі чи навіщо вона народилася, внаслідок чого приходить до вкрай глибинних висновків: перш ніж потрапити на небо, слід навчитися варити манну кашу, щоб нею годувати тамтешніх свинок.
Не зовсім зрозуміло, чому авторка вирішила розташувати свої «історії» саме таким чином. Цикл про брата Заїку є самодостатнім і виконаний на високому художньому рівні, гадаю, він міг би розростися не лише в окремий розділ, а й у самостійне книжкове видання. Так само вдалою є образно-сюжетна канва оповідей про Марту, які можна було б скласти у повніший цикл і виразніше його розгорнути. Тим часом у книжці присутні тексти не настільки сильні і виписані. Деякі з них навіть не вкладаються у жанрове визначення «історії», а є лише настроєво-емоційними замальовками, як-от перша історія «Лист до бабуні», що є низкою записаних уривчастих спогадів і думок про бабуню, її одяг, любов до співу й образ на фотографії. Інші ж видаються дещо фрагментарними і недопрацьованими, коли важко скласти цілісну картину події або ж вловити її емоційне тло, через що читач може чутися ошуканим. Так відбувається з історією «Раз, удруге і втретє», де є вона, яка має йти до лікарні і чекає на якийсь дзвінок, і є він, який не може ходити, і врешті мобільник дзвонить, – більше читачеві ні про що не кажуть, тож важко зрозуміти, про що йдеться. Історія «Сіль землі» також не є найкращою у книзі – попри прозору біблійну алюзію в назві і в тексті, де фігурує тендітна жінка, яка їсть багато солі, бо хоче бути сіллю землі. Це досить вдалий образ, однак він виглядав би яскравіше у ширшій текстовій тканині: тут же бракує динаміки і повнішого розгортання дії, а статика оповіді дещо втомлює.
Проте такі недогляди не псують загального враження від книги, що читається на одному диханні і де не бракує сильних за стилем письма і концентрацією почування історій. Окремі з них яскравістю і влучністю образів, доречністю продуманих деталей та лаконічністю викладу досягають рівня справжніх міні-шедеврів. Таким є «Мурашиний дощ» – про тата з дочкою, які пішли гуляти до лісу, аби не заважати мамі працювати, і там втрапили під справжній дощ із мурашок, від якого порятувалися під прогулянковою парасолею. Неможливо забути й історію «Покровителька велосипедистів» про знайомство дідуня з бабунею після її перемоги на велосипедних змаганнях, про подарований дідунем букет пухнастих кульбаб, що огорнули молодих людей хмарою і заховали від решти світу, та про намальовану дідунем для бабуні ікону Богородиці – покровительки велосипедистів, де «Богородиця їде по асфальтованій дорозі на велосипеді, вона їде дуже швидко, але її вбрання не розвівається від вітру, бо вітер віє перед нею, обережно здмухуючи з дороги пил і камінчики, щоб Богородиці було м’яко їхати». Цікаво, що, зі слів самої письменниці у тому ж інтерв’ю, ця історія виникла завдяки картині київської художниці Наталки Пастушенко (її вміщено як ілюстрацію у книзі).
Здається, одним із найскладніших завдань для письменника є опис звичайного людського щастя. Талановито описати оте тихе, повсякденне щастя бути поруч із тим, кого любиш, і бачити довкола себе красу світу – вкрай непросто. В українській літературі, певно, складно віднайти традицію такого письма. Проте Дзвінка Матіяш береться її розробляти, адже, як вона сама каже в своєму інтерв’ю, «в тих обставинах, в яких ми живемо, в тому, що діється навколо, дуже просто написати сумну книжку. А таку книжку, в якій би була радість – набагато важче. І тому мені тепер хочеться писати радісні книги». Як на мене, це їй вдається. Про радість взаємного розуміння і турботи йдеться в історіях «Вона і він» або ж «Ія», а засобами її опису є яскраві художні деталі, які роблять читання цікавим (наприклад, втомлене волосся жінки, що пахне морем, у першій історії або прямокутники схожого на ковдру неба у вікні у другій). Проте, що важливо, авторка не «пересолоджує» свої оповіді, і її погляд не є однобічним: поряд із щастям існують смуток, біль, хвороби і смерть, яким також присвячено деякі історії. Вражає оповідь «Пиріг із рибою», що вкрай точно передає стан жінки, яка дізнається про свою серйозну хворобу, але й далі старанно виконує буденні обов’язки, пече пиріг із рибою для чоловіка і сина: тут і біль, і стійкість, і безмежна втома людини, сконцентровані на трьох сторінках тексту.
У книзі вдало поєднано два начала: реальне та ірреальне, буденне і казково-фантастичне, які існують поряд, утворюючи своєрідний синтез. Серед звичайних людських турбот, розрахунків у гривнях та пошуків у Вікіпедії відбувається подорож на острів Троянд, де тече трояндова вода і ростуть трояндові гриби («Острів троянд»), та біг людини-вовка, що поспішає врятувати хлопчика («Собака-вовк»). Диво може проявлятися і не в таких гранично казкових формах, однак воно незмінно присутнє в людському житті: жінка вперше вагітніє через 15 років шлюбного життя («Сільничка»), хлопчик із хворими ногами силою своїх рук зцілює ранки на долоньках маленької дівчинки («Руки»), на долонях Арсенія самі собою з’являються криваві рани, які зникають, коли їх лиже його пес («Арсеній»), а сходи на другий поверх будинку після дощу й морозу стають скляними («Скляні сходи»).
Дзвінка Матіяш намагається вписати диво у сучасний вимір життя, вдаючись то до реалістичного, то до казкового модусу письма, і виявляється, що для дива завжди є місце. Так само, як є місце для віри і молитви, які й стають запорукою здійснення див. Кілька оповідей присвячено силі молитви (до того ж навіть не канонічної, а імпровізованої, такої, яку людина складає сама): Ізольда, молячись Богові, несе розпечений прут, і на її долонях не лишається й сліду («Ізольда»), а Йосиф, який не вміє вивчити напам’ять молитви, у посуху молить Бога так, як уміє, і дощ починається («Йосиф»). Найвищою правдою виявляється Бог і любов, а не людська мораль: Ізольда, яка порушила моральні норми, визнає свою провину перед Богом і тому уникає людського покарання. На противагу вірі, невіра і скепсис здрібнюють і знікчемнюють людське існування, як-от в історії «Солоний Ангел».
Перенесення акценту в мотиваціях і вчинках з людського виміру на божественний видається основною, сказати б, смисловою інтенцією «Історій…». Світ перебуває у гармонії і рівновазі, коли основною мотивацією дії є служіння Богу, а не задоволення власних інтересів чи гра на публіку: наприклад, коли хлопчик віддає свій кожушок статуї Мадонни дощу, аби вона не мерзла («Мадонна дощу»), або ж коли священик служить літургію у церкві сам, і єдиним його слухачем є дощ («Священик»). Це, здається, характерне для сучасної молодої літератури (не лише прози, а й поезії) переосмислення місця людини у світобудові, усвідомлення її справжньої ролі не як «міри всіх речей» і центру Всесвіту, а як заїки перед Богом, піску і солі, якими можна посипати дорогу (героїня історії «Сіль і пісок» думає: «…Я – сіль і пісок, пачка солі, перемішаної з піском… Як буде зима, сніг і слизько, мною можна було би посипати дорогу. Мені було би добре, якби по мені ходили люди. Я стала б частиною дороги, яка кудись веде. Бо я не знаю, на що іще можу пригодитися. А бути дорогою гарно»). Гарно, бо саме так позірно хаотичне і безсенсовне життя таки набуває сенсу – через усвідомлення себе лише частиною чогось більшого, кращого і досконалішого, жити задля якого – радісно.
Василь Герасим’юк у післямові зі знаковою назвою «Наш брат Заїка» згадує про Яна Твардовського, чиї поезії у перекладі українською мовою Дзвінки Матіяш побачили світ кілька років тому. Ця згадка не є тут випадковою: адже сам регістр мовлення і мислення Твардовського є тим же, що й у Дзвінки Матіяш: це розробка теоцентричної світоглядної моделі, що була потужною в епоху Середньовіччя і Бароко, однак, із найпильнішою увагою до людських страждань і повагою до людського болю – на відміну від часом жорстокого середньовічного нівелювання людського як такого. Імпонує, що, попри виразно християнський дискурс письма, він не стає агресивно-проповідницьким, а є помірним, що важливо в епоху сучасної релігійної толерантності. В інтерв’ю авторка визнає: «Християнство – це не єдиний шлях… Важливо сьогодні, щоб цей світ був таким, як він задумувався, нам варто подумати про те, що ми тут робимо і для чого. Все, що пов’язане з релігійним фанатизмом, викликає у мене дуже різкий спротив, зрештою». Релігійність без конфесійної агресії, але як свідомий осмислений вибір, – це те, що викликає довіру до її книжок.
Тож у Дзвінки Матіяш Богородиця нікуди не зникає з сучасного світу, а сідає на велосипед і далі робить свою справу, поспішаючи до тих, хто чекає на неї і для кого троянди, дощ і сіль є чимось значно більшим, ніж просто гарні квіти, живлющі опади чи необхідний харчовий додаток, для кого вони стали свідченням і запорукою її прибуття.

четвер, 14 лютого 2013 р.


Дзвінка Матіяш

Для чого ви пишете?
Пишу тоді, коли у мене з’являється у цьому органічна потреба. Тобто коли комп’ютер вмикається сам собою, навіть якщо я планувала щось зовсім інше, відкривається новий файл, і пальці швидко-швидко починають цокати по клавіатурі. Те, що я пишу, мене змінює, і – маю таке враження – змінює (трошки) світ навколо, людей навколо мене.
Чи легко бути письменницею в Україні?
Часом я думаю, що бути письменницею в Україні важко, але одразу ж уявляю собі, що би було, якби мені випало жити десь ближче до Північного полюсу, і тоді мені здається, що бути письменницею в Україні не так вже й погано.
Чи вже заробляєте собі на життя писанням?
Ні, не заробляю, хоча, звісно би, хотілося…
Якою має бути ідеальна книжка?
Ідеальна книжка – це книжка, яку хочеться часто перечитувати. Книжка, яка переважно лежить біля ліжка, а не стоїть на книжковій полиці під самою стелею.
Цю книжку хочеться возити із собою по місту, брати в подорожі, навіть якщо вона груба й важка. Це книжка, з якою знаєш улюблені фрагменти напам’ять, тому їх можна "перечитувати" із заплющеними очима. Цю книжку часто купуєш, щоб дарувати друзям.
Це не стосується власних книжок, бо до них завжди зберігається певна дистанція, і їх ніколи не можна назвати ідеальними. )))
Опишіть, яким станете письменником, коли виростете.
Коли виросту, напишу книгу, пов’язану з кулінарією. З такою кулінарією, яка добре діє і на тіло, й на емоції, і навіть на думки… Це буде така дуже оптимістична книга. Шкода, що я не зможу назвати її "Рататуй", бо ця назва вже зайнята.

середа, 9 січня 2013 р.

"Письменниця та перекладачка Дзвінка Матіяш минулого року видала книгу "Історії про троянди, дощ і сіль". Видання увійшло до довгого списку номінантів щорічної премії «Книга року ВВС-2012». Як каже сама письменниця «ця книга зі шматочків чийогось життя». Але видавати цього року власну книжку письменниця не буде, бо, за її ж словами, потрібен час на роздуми для наступної книги. Втім в українському перекладі, завдяки Дзвінці, вийде польська авторка: «В мене вийде книжка, яку я перекладаю. Це книжка покійної польської письменниці Дороти Тераковської. Вона в Польщі відома як авторка молодіжної прози. Книжка називається «Мишка». Вона про сім’ю, в якій народжується дитина із синдромом Дауна і про те, як батьки це переживають. По суті в книжці вони все своє життя переглядають, знаходять і ньому зовсім інші цінності. Книжка дуже драматична, має вийти десь до квітня у видавництві Грані Т. Цього року свого видавати точно не буду. Бо у письменника не буває такого – видавати книжку щороку. Для наступної потрібен час»."

http://i-pro.kiev.ua/content/shcho-nam-prinese-rik-2013-pismenniki-pro-svoyi-literaturni-zvershennya-u-nastupnomu-rotsi


Богдана Матіяш: «Усе довкола може бути літературою»

[...]
— Чи можна говорити про своєрідний «текст сестер Матіяш»? Бо дехто з читачів сприймає ваші манери письма як споріднені.
— Напевно, якщо хтось так сприймає, то можна. Все-таки ми маємо багато спільних досвідів, хоча кожна з нас прожила їх по-своєму. Деякі речі, які для Дзвінки важливі, пізнаю саме з її письма і тоді думаю, що добре, що вона пише. Тематично й світоглядно наші тексти досить близькі, хоча, напевно, манера й спосіб письма, як і бачення літератури в нас таки трохи різняться. Зрештою, сестри завжди водночас і подібні, і дуже різні, і це, напевно, дуже добре.
[...]
— Богдано, а в які ігри ти бавилася в дитинстві?
— О, їх було дуже багато! Із сестрами ми гралися в козаків; досі дуже добре пам’ятаю, як ми на дерев’яних палицях (тобто на конях) їздили навколо хати. Тоді я собі думала, що коли виросту, обов’язково поїду на Хортицю – це було щось таке дуже важливе для мене. Але я й досі туди не дісталася.. Ще ми грали в хованки, в квача, в вибивного (цю гру я любила найменше – бо теж була найменша, і мене було дуже легко «вибити»). Грали в бадмінтон і в класики. Взимку багато часу проводилось надворі – серед снігу, і тепер теж його дуже чекаю – хочу зіграти в сніжки, як колись.
Було дуже багато настільних ігор – зокрема й тих, що розвивають логічне мислення. Різні головоломки, шахи, шашки, реверсі, «ерудит», рендзю. Часто грали різні словесні ігри. Скажімо, щось таке, як гру «Ти поїдеш на бенкет?» – в якій учасників запитують, чи вони поїдуть на бенкет, і що одягнуть, і що там робитимуть, але у відповідях треба «так» і «ні» не казати, «чорне» і «біле» не вживати. А той, хто запитує, запитує саме так, щоби ти десь на цих словах і «послизнувся». І вже на перше питання «Ти поїдеш на бенкет?» мусиш відповісти так, щоб одразу з гри не вилетіти.
І ще було багато ігор, із яких уже багато й забулося.. Навіть тепер ми часом щось граємо: цього року з Дитячого форуму видавців Дзвінка привезла гру «Пентаґо», і нам терміново довелось її вчитися.

Джерело: ЛітАкцент

Докладніше: http://litakcent.com/2013/01/08/bohdana-matijash-use-dovkola-mozhe-buty-literaturoju/

понеділок, 24 грудня 2012 р.

Дзвінка Матіяш: В обставинах, у яких ми живемо, дуже просто написати сумну книжку


- Це не тільки мої спостереження, що в нас мало сміються. Набагато більше сміються у благополучному Відні. Київ чи Львів не входять у десятку міст, де людям найкраще жити. Тому, може, нехай книги роблять такі речі, щоб нам ставало світліше.

Моїм особистим цьогорічним літературним відкриттям стала нова книжка Дзвінки Матіяш «Історії про троянди, дощ і сіль». Це проза психологічно насичена, світла і медитативна водночас. Персонажі історій западають у душу, до них хочеться повертатися, перечитуючи книжку. Творчий доробок Дзвінки Матіяш дуже гарно доповнює її перекладацька робота – завдяки письменниці маємо прекрасні переклади українською поезій отця Яна Твардовського, есеїстику Ришарда Капусцінського та Вітольда Шабловського.
Про творчість та переклади, про те, скільки в героїнях від самої авторки і чи варто читати у школі Гаррі Поттера та якої літератури нам зараз бракує – в ексклюзивному інтерв’ю Дзвінки Матіяш для ZAXID.NET.
 – Дзвінко, розкажи, будь ласка, про створення твоєї останньої наразі книжки. Чому в ній поєдналися саме такі образи як троянди, дощ і сіль?
– Деякі речі можна навмисне придумати, а деякі ні – вони стаються у житті. Був травень, я їхала метро, в тій частині, яка наземна, і йшов дощ, такий травневий дощ – знаєш, як вони пахнуть? Трохи вже літом, трохи весною. Вікна були відчинені, і пахло такою свіжістю. І тоді я подумала: «П'ятнадцять історій про дощ. От було б добре написати збірочку з такою назвою».
 – Ти вважаєш троянду найдосконалішою квіткою?
– Я справді дуже люблю троянди. Інші квіти, звісно, теж люблю – іриси, гладіолуси і різні польові квіти. А троянди ще з дитинства видавались мені чимось таким довершено-красивим. Мої батьки вирощували троянди, і для мене то було справжнє чудо, коли кущ розцвітав квіткою. Але ідея про троянди також з’явилася якось несподівано і незалежно від мене, от подумалось, що може бути ще одна частина і то будуть історії про троянди.
 – Образ брата Заїки має прототип?
– Був такий монах у Швейцарії, здається. Його називали брат Заїка, він хоч заїкався, але співав. Я про нього дізналася від чоловіка, але вже пізніше, після того, як я про це написала.
 - А для мене дуже близьким став образ Богородиці на велосипеді і водночас – дуже несподіваним.
- Він і є дуже несподіваним. Моя подруга, київська художниця Наталка Пастушенко, показала мені цю ікону Богородиці на велосипеді – назвімо її іконою, бо для мене це таки ікона, хоч багато хто каже, що ікона виглядає інакше. І ця ікона дуже сильно мене зачепила. Хотілося дивитись на неї. Маленька її репродукція довгий час лежала в мене біля комп’ютера, а трохи пізніше написалося оповідання. Воно називається «Покровителька велосипедистів». Згодом ми говорили з Наталкою, яка ілюструвала книжку, як, зрештою, і «Казки П’ятинки» – в нас такий тандем, – що це справді якесь трохи диво, що один мистецький твір впливає на появу іншого. Коли оповідання викликає ілюстрацію, колись навпаки – і це дуже гарно. Ми дуже хотіли, щоб Богородиця була у книзі.
– Багато з цих історій присвячені друзям. Чому це для тебе важливо – присвячувати друзям?
– Чому важливо? Тому що вони велику роль у моєму житті відіграють. Друзі-письменники (і не-письменники) – це дуже велика підтримка для мене, вони читають, радять і кажуть писати далі. І ці слова потрібно чути, щоб мати сили робити далі те, що робиш. Тому мені хотілося, щоб у «дощовій» частині книжки були знаки цієї дружби, щоб вона їх об’єднувала. Навіть з’явилася думка зібрати усіх цих друзів колись за одним столом, це була б така вечеря пост-євангельська. Не знаю, чи колись цей задум реалізується, але часом достатньо про це помріяти.
 – Коли перечитати усі твої книжки, то впадає у вічі, що зовсім інший стиль в «Історіях про троянди, сіль і дощ», аніж у перших двох. З чим це пов’язано?
– Мені стало більше років (усміхається – ред.). Не можна ж писати постійно однакові книжки. Це такий певний ризик, що може закінчитися програшем для автора. Може виникнути багато повторів, котрі не дають вже ніякого ефекту. І річ не в тому, що я вже так не відчуваю тепер – багато речей відчуваю точнісінько так само. Але коли тобі двадцять і коли тридцять – ти багато що справді відчуваєш по-різному, бо досвід інший.
 – Багато у ліричних героїнях від тебе?
– Відсотків п’ятдесят.
 – Твої «ранні» героїні такі внутрішньо загублені, а герої «Історій…» – дуже гармонійні.
– Мабуть, це добре – прийти до гармонії. Василь Герасим’юк називає мої першу і другу книжки романами становлення і пошуку. І я думаю, це справді так. Тоді для мене був направду дуже важкий час – померла мама, я вчилася в Любліні. І дуже гостро відчувала, що таке втрачати. Дуже багато тоді було втрат близьких людей, і знову ж таки, в тому Любліні – самотності. Все-таки то чужа країна, і коли ви там живете довго, з дня у день, коли ви там не гість – тоді все дуже загострюється. І мабуть, то справді закономірно, що коли пошук і становлення закінчуються, то приходить щось інше. Я не знаю, коли з’являється справжня мудрість, треба ще років десять (або й більше) прожити. Але от зараз справді є гармонія всередині – така, якою можна ділитися з іншими. Як, зрештою, і тим попереднім досвідом – він теж потрібен, бо той, хто читає у вісімнадцять ті тексти, знайде, на що опертися. Навіть якщо це буде щось болісне, людина подібно переживає ці речі.
Хтось мені казав, що в «Історіях про троянди, дощ і сіль» – багато щастя. Цього люди прагнуть – і воно тішить. Це не тільки мої спостереження, що в нас мало сміються. Набагато більше сміються у більш заможному Відні. Київ чи Львів не входять у десятку міст, де людям найкраще жити. Тому, може, нехай книги роблять такі речі, щоб нам ставало світліше. Якоїсь миті я відчула, що в тих обставинах, в яких ми живемо, в тому, що діється навколо, дуже просто написати сумну книжку. А таку книжку, в якій би була радість – набагато важче. І тому мені тепер хочеться писати радісні книги. Не скажу, що там зовсім не буде печалі, буде – так, як і в житті, але хочеться, щоб життя було радісне, світле, а ще – дуже творче.
– У цій книжці Бог відчувається як дуже близький. Чи в житті в тебе теж так?
– У житті бувають такі періоди, коли Бога не відчуваєш дуже близько. Але ж знову таки – питання у Богові чи в мені? Це питання дистанції–недистанції – моя, очевидно, проблема. Але часом є такі досвіди – вони як спалахи, і ви раптом розумієте, що раю навколо нас так багато! Інша річ, чи ви зумієте їх втримати, зафіксувати. І останнім часом я часто думаю про те, що багато чого можна подолати сміхом, потрібно зуміти вчасно усміхнутися. Інша річ, чи я особисто це вмію? Не завжди, але дуже хочеться. І в тому сенсі мені нарешті стала зрозуміла фраза отця Яна Твардовського про те, що Бог усміхнутий.
Тепер я, здається, знаю, про що йдеться. Тоді мені то просто шалено сподобалося, а тепер я нарешті розумію, як це. А від часу перекладу вже минуло, мабуть, років шість. Певні речі приходять тоді, коли мають прийти.
 – Я саме хотіла розпитати про особу отця Твардовського і про досвід праці над перекладом його поезії.
– Про особу отця Яна Твардовського я більше знаю із книг, з інтерв’ю, з прочитаного. Ті наші кілька зустрічей були доволі короткими, я відчувала, що не варто старшу і досить нездорову людину мучити розпитуваннями. Просто задовольнити свою цікавість – приємно, але не зовсім коректно. Я порівняно нещодавно прочитала його біографію, її авторка – польська журналістка Магдалена Ґжибалковська. Ця книжка вважається сенсаційною, бо в ній нібито йдеться про невідомі сторони його життя. Ця книжка написана гарно і читається легко. Але не конче було оті «некрасиві» речі витягувати. Поганий настрій чи схильність до депресії – то не якась конче некрасива річ, бо в кого його не буває? Або балаган у кімнаті, чи що він погано одягнув перуку. Ну що тут такого? Або «співпраця зі службою безпеки». Служба безпеки з усіма намагалась нав’язати контакт, а Твардовський навіть не дуже добре розумів, хто до нього приходив. А їхні розмови теж були якісь нейтральні. Не було ніякої співпраці, ні на кого він не «стукав» – то все неправда, і ту справу потім закрили. Просто книжка у мене викликала дуже неоднозначне враження. Але були в ній і такі речі, що я подумала, що отець Твардовський дуже страждав у житті. І та радість, яка світиться в його віршах, є спробою подолати оту печаль. Це така терапія для себе. У нас часто так буває, що, лікуючи себе, лікуєш і інших. Горя у нього в житті було дуже багато. Той же досвід війни – він дуже тяжко переживав смерть близьких друзів, було важко зрозуміти, чому він живий, а вони  – ні. Дівчина, яку він кохав, також загинула трагічно – здається, уся її родина в один день. Було дуже багато драм, трагедій в його житті.
Йому важко було проповідувати – він боявся говорити перед аудиторією. Комплексував із того приводу, що він невисокий, непоказний, некрасивий. У нього був такий тихий невиразний голос із тенденцією до бубоніння, і ясна річ, що він не міг виголошувати блискучих проповідей – таких, як інші. Мабуть, тому він і говорив оті свої короткі проповіді для дітей на п’ять хвилин максимум. І на них потім приходило багато дорослих, бо то насправді були найліпші проповіді, кращі, ніж якісь півгодинні орації. Щоб так писати, треба багато вистраждати.
 – А як тобі працювалося над перекладами поезій о.Твардовського?
– Я давно хотіла до цього взятися і дуже багато років не відчувала інтонації. Я пробувала робити деякі речі, довго шукала цю інтонацію, щоб його поезія зазвучала українською, і десь минуло два роки, поки я відчула, що вона зазвучала. Тоді я почала показувати ці переклади, читати, щоб почути якісь зауваження, виправити деталі, щоб то справді був переклад, а не підрядник. Але ці переклади справді зайняли довгий час – років п’ять на це пішло загалом.
 – А якщо порівняти працю над поетичними перекладами і прозовими, то що легше дається?
– Проза – все-таки легше, просто масив роботи інший. З поезією важче, бо дуже важко поставити крапку – завжди здається, що можна ще міняти, ще вдосконалити.
– На твою власну творчість переклади вплинули?
– Василь Герасим’юк вважає, що саме переклади Твардовського позначилися на тематиці моєї останньої прози, також і казок. Якби не Твардовський – вона була б іншою, менш «прозорою». Мабуть, він має рацію.
 – Твої казки ніби призначені для дітей…
– Ніби…
 – … та коли їх читаєш, розумієш, що далеко не все в них призначено для пересічної дитини, не для будь-якого віку… радше для читання з батьками. Ти писала їх для дітей чи все-таки ні?
– Хоч ці казки писалися для конкретної дитини, в мене було таке враження, що я пишу їх для себе особисто, незважаючи на те, що в них був конкретний адресат. І мені було від цього дуже добре, хоч я і не певна, що щось подібне можна повторити. Може, так і не зможу більше написати.
 – Але, напевно, буде щось інше, може, роман?
– Я би хотіла, щоб це теж була книга на межі між дитячою і дорослою. Насправді дуже добрі дитячі книги дорослі читають з великою радістю. Я перечитую Астрід Ліндґрен з великою радістю і теплом. Марію Парр я так само зможу перечитувати. Це для мене не зовсім книга для 8-10 років, як написано там на палітурці. Діти у 8 років там побачать одні проблеми, дитина у дванадцять – зовсім інші, а доросла людина – взагалі ціле море всього. Домінантним буде той прекрасний дитячий образ. Мені дуже хочеться написати книгу отакого типу.
Мені б хотілось також написати книгу про дівчинку Марту, яка є в «Історіях про троянди, дощ і сіль» – вона там такий об’єднальний образ. Ми навіть до презентації з Іванкою Крип’якевич виготовили закладки до книжки, які нібито вирізала Марта. Якщо раптом вдасться написати книгу про Марту, я буду дуже рада.
 - Переклади «Розмов з Єжи Новосельським» – то була твоя ідея чи пропозиція від видавництва? І «Імперія» Капусцінського, і репортажі про Туреччину Вітольда Шабловського?
– Капусцінського перекласти запропонувало видавництво. І репортажі про Туреччину – теж. Новосєльський був ініціативою друзів.
А ось у листопаді я завершила переклад книжки, яка була моєю особистою ініціативою. Це книжка Дороти Тераковської про дівчинку з синдромом Дауна. У перекладі вона зветься «Мишка», і має вийти в київському видавництві «Грані-Т» 2013 року. Чогось такого у нас точно немає. Добре, що це белетристика.
– Це важливо – говорити в книжках про такі речі?
– Так, важливо, тому що ми мало про них думаємо, якщо вони нас не торкаються особисто, або взагалі не думаємо. Ця дівчинка з синдромом Дауна народжується в родині надзвичайно заможних людей, які дуже довго робили кар’єру, щоб врешті дозволити собі народити дитину, в якої буде все – там і банковий рахунок, і всі можливості учитись, скажімо, в Кембриджі. І от народжується дитина, якій це все абсолютно не потрібне. Для батьків це страшна драма, для батька – взагалі крах усього. Адже він очікував спадкоємця, щоб йому передати усе. А для мами – теж драма, спершу вона хоче залишити дитину в пологовому будинку, але в останній момент не підписує папери. У пологовий будинок приходить волонтерка, яка теж має подібну дитину, і відмовляє мамів, щоб вони не покидали таких дітей, і каже їй, що діти – дар Бога. А ця жінка в той момент дуже нервує, бо що ж то за такий дар? Дар – то щось приємне. А з цією дитиною їй було страшно навіть в супермаркет піти, вихід між люди – то була для неї ціла драма. Дуже й дуже багато таких речей, де розумієш, що дуже важко це все сприймати як дар Бога, тому що він щось дуже не те подарував. Не знаю, як би я реагувала, напевне, для мене це було би також дуже важко.
  Очевидно, й для багатьох.
– Річ у тому, що ви з цією дитиною не поговорите, не зможете їй того найкращого передати. Багато чого вона не вмітиме взагалі. Тому й народжуємо дітей, що хочемо їм щось передати, маємо потребу їх навчати. Слухати улюблену музику, читати разом книгу. У цієї дівчинки в книзі – найважча форма хвороби, вона не досягає навіть тих мінімальних успіхів, які можна досягнути, працюючи за певною методикою. А вона взагалі може хіба що говорити окремі склади слів, які невідомо що значать, тобто нема отої віддачі. При цьому у цієї дівчинки дуже багатий внутрішній світ – але вона також не може ним поділитися – ні з батьками, ні з будь-ким іншим. Роман завершується смертю дівчинки, бо з її формою хвороби вона могла жити зовсім коротко, а в її батьків народжується інша дитина. І це вже дійсно дитина, яку вони сприймають як Божий дар – вони не планують для неї ні банкового рахунку, нічого. Вони починають жити з іншими цінностями, тобто та перша дитина для них справді була даром, завдяки якому вони стали зовсім іншими людьми.
 – По суті, ми й не маємо поняття ні про потреби таких людей, ні про спосіб спілкуватися з ними.
– Не маємо. У мене був досвід, завдяки Маріянні Кіяновській і «Великому їжаку» – серед інших поїздок ми були на читаннях в реабілітаційному центрі «Джерело» у Львові, то була зустріч із неповносправними дітьми. Це був дуже непростий досвід для мене, але, можливо, саме завдяки йому я вирішила, що цю книгу таки треба перекладати, бо до того я просто думала про це. Було якесь таке відчуття трошки ляку, бо не знаєш, як вони будуть це сприймати, як вони сприймають взагалі. Але нас було багато – ми всі потроху читали, а згодом я зрозуміла, що для них має значення сам прихід гостей. Вони вам про це не скажуть словами, а покажуть якимось жестами. Вони нас так зворушили. Добре, що є такі люди, які знають, як можна з такими дітьми працювати, присвячують їм життя.
Те, що я можу зробити – перекласти книжку, щоб люди читали, і прийти на такі читання. У тому центрі є також інваліди на візках, але вони повносправні, вони навіть мають там літературну групу і казали, що мають поезію отця Твардовського і читали. Тобто, я зрозуміла, що Твардовський «працює» і працює там, де треба, і чудово, що він для них став тим, чим має стати.
 – Чи були в тебе якісь цікаві враження від спілкування з юними читачами?
– Дуже приємно, коли дитина прочитала і запитує, чи буде книжка мати продовження, чи ще десь зустрінуться ці герої. Була дівчинка одна, яка написала свою історію про П’ятинку, і ми з нею листувалися. Загалом дуже приємно, коли зустрічаєшся з читачами – наприклад, бібліотека збирає дітей, і ти бачиш, що з цими дітьми працюють. Вони, може, ще й не усвідомлюють, як це на них впливає, але книга формує і часто робить людей кращими.
 – А ти як автор маєш якісь особливі способи утримувати дитячу увагу? От, наприклад, Бруно Ферреро розповідав, що дуже важко утримувати читацьку увагу, особливо дитячу, бо люди розучилися слухати історії. Є ж телевізор, комп’ютер, де все вже готове. 
– Знаєш, у мене немає телевізора. Саме з цією метою – щоб не заважав. Основна частина роботи тут за батьками, з дому – коли батьки розмовляють з дітьми, діляться, фантазують разом, то це вміння слухати історії є. А коли то вже зі школи починається, вас починають «дресирувати» – це нудно. «Буквар» – це нудно, для мене «Буквар» і «Читанка» були найтупішими книжками. Я не знаю, чому їх так компонували, для мене це дивно. Першу частину першого класу – бо всі не вміли читати, а я вміла – я просто читала, що хотіла. Щоправда, то швидко скінчилося. Тож культура читання – то дім. Школа нічого не мусить.
 – Що, на твою думку, варто вивчати у шкільній програмі з літератури?
– Нехай у ній буде все, що написано, і кожен нехай читає, скільки зможе. Я не знаю, чи включати «Гаррі Поттера». Особисто мені Гаррі Поттер дуже сподобався, я тільки не певна справді щодо впливу, бо різні діти побачать там різне. Я читала таку антипоттеріану православної письменниці Юлії Вознесенської, ще до того, як читати Поттера. Я його прочитала тільки минулої зими, раніше в мене якось не доходили руки, я на це витратила тиждень і не могла зупинитися – це дуже класно написано в сенсі композиції, фантазії авторки, там немає ніяких неув’язок. А за що так сильно його критикували?
 – Поттеріані закидають, що в ній нема чітких орієнтирів, розмежувань між добром і злом.
– У дорослому світі також немає чітких розмежувань. Не можна закидати того, як сам не живеш. Для мене це книга насамперед про дружбу, про любов. Мене не бентежило те, що вони літають на мітлах і чарують, тому що це книжка про інше – про сирітство, про те, якою драмою воно стає, про пошук ідентичності. Добро із злом там бореться, і перемагає все-таки добро. А в книжці Юлії Вознесенської – зовсім інші речі, вони цікаві, затягують, але там надто багато православних перегинів. Усе або-або, і немає іншої дороги. Нечесно це якось, недобре показувати, що якась дорога – єдина. Також як і християнство – це не єдиний шлях. У мене багато знайомих, які себе позиціонують як атеїсти, і серед моїх друзів – теж, але вони іноді роблять такі речі, що й мої знайомі християни так не зроблять, їм до цього ще дуже далеко, ще вчитися і вчитися. Важливо сьогодні, щоб цей світ був таким, як він задумувався, нам варто подумати про те, що ми тут робимо і для чого. Все, що пов’язане з релігійним фанатизмом, викликає у мене дуже різкий спротив, зрештою.
 – А коли б тобі довелося викладати дітям у школі літературу…
– Не довелося б, я цього ніколи не робитиму.
 – Але уявімо таку ситуацію. То як би це варто було робити, про що розповідати, щоб зацікавити?
–  Ти бачила фільм – «Товариство мертвих поетів»? Там показано спосіб, який дуже хороший, а в результаті все закінчується дуже погано. Розповідається про гімназію, у ній сувора англійська система, і літературу там викладає дуже талановитий вчитель, до речі, випускник тієї ж гімназії. Він хоче вчити по-іншому, і на першому ж уроці каже вирвати сторінку з підручника, де йдеться про визначення поезії, бо вони вчитимуться інакше. Він дуже багато речей дітям відкриває, але закінчується тим, що один хлопчик вчиняє самогубство – не через вчителя, до речі, але всі вважають, що саме він спровокував це: малював перед дітьми химери, вони починали думати не про те, про що потрібно. А потрібно думати про те, щоб отримати освіту, яка дасть тобі спосіб заробляти на хліб. І його виганяють. Трагедія цього вчителя у тому, що він і сам не знає, чи винен він. Цей фільм дуже мене вразив – я його у 18 років дивилась, і була впевнена, що цей метод викладання правильний, і я би так викладала. Але тепер я вже в цьому не впевнена.
Я не знаю, як викладати літературу, певно, тому й не викладаю. Єдине, що я можу – це читати книжки і перекладати. Моя мама пропрацювала у школі все життя, і вона завжди казала, як не хоче, аби хтось із її дітей працював у школі. Я собі це так запам’ятала. Не в тому сенсі, що там низька зарплата і важко, а в тому, що у школі в «совку» треба було говорити дітям багато всяких фальшивих речей. Часто не можна було зробити того, що хочеш, часто не можеш до дітей «достукатися» – і це драматично. Підручники складають так, що читати їх неможливо. Тож і ясно, що діти не слухають. Треба шукати свій підхід, але як розповідати про щось, що є в шкільній програмі, а тобі особисто не подобається і байдуже? Важко обманювати себе та інших.
 – Що подобається тобі як читачу?
– Мені дуже подобається дитяча література зараз – я справді її дуже багато читаю. Читаю Люсі Монтгомері – в мене була польською перекладена. Але перекласти Монтгомері – нереально. Діти це не читатимуть, то для них заважко. Я навіть сама ледь втримувалась, щоб не пропускати по 2-3 сторінки.
Мені дуже сподобалися – я їх польською читала – дівчачі повісті Луїзи Мері Елькотт. Щоправда, сучасному читачеві їх важко сприймати – там багато довжелезних описів. Тоді ж не було телевізора, і читати треба було довго, у книжці мало бути всього багато описано, так розтягнуто. Там дуже багато на релігійну тему, про Бога, тому її й не перекладали колись українською. Я читала англійською Френсіс Бернет, коли ще українських перекладів не було «Таємний сад» і «Маленька принцеса», а потім і українською читала. Марія Парр – це сьогодення, там динаміка, короткі речення, стиль не телеграфний, звісно, але динамічний.
 – Звідки таке захоплення саме дитячою літературою?
– Усі дитячі книги, попри драми і перипетії, які в них є, – світлі. І саме цього світла так бракує. Мені справді хочеться читати – воно аж випромінює і так надихає. Та книжка про дівчинку із синдромом Дауна – також дуже світла попри дуже важкі сторінки. Взагалі з дітьми добре, вони правдиві, багато чого доброго роблять.
От у Іванки Крип’якевич ті двоє молодших дітей, яким 5 і 11 років, дуже люблять грати настільні ігри. Їх в них  шалено багато, і ми грали з ними таку гру – «літературні листки», хтось її ще в 1920-х роках придумав. Так ви запам’ятовуєте твори, які написали письменники.
А в нас так мало грають ігри. Щойно зустрічаються, відразу починають говорити про проблеми, про політику. А то, бувало, тільки сідаєш за стіл з гостями – і всі давай говорити про вибори, то вже до кінця обіду усі сидять з кислими мінами. Принаймні ми з чоловіком вирішили, що про політику за столом не розмовляємо, принаймні мені то псує апетит. Маємо до говоріння інше – про музику, про роботу, ми не чіпаємо того, що нас затягує в оту каналізацію. Якщо ми не можемо цього змінити, то навіщо про це постійно згадувати?
Я просто розумію, що я ж не стану розпинатися через закон про мови, самоспаленням теж не буду займатися, ходити на акції протесту я не можу. Один раз ми були з Богданою. Богдана відразу після цього, прийшовши додому, заснула, а я не могла заснути півночі, я зрозуміла, що, грубо кажучи, слухати матюки на адресу «донецьких бандитів»  – то марна трата часу. Я вирішила, що не беру в цьому участі, я роблю своє, я не хочу, щоб мною маніпулювали. Я волію грати настільні ігри і сміятися, вірю, що це змінює простір. Буду краще перекладати Твардовського. 
Прикро те, що нами маніпулюють, і ми на це дуже ведемось – такі мозолі зачіпають, то як же не закричати і не кинутись напролом, при тому невідомо куди. Тому я – за настільні ігри. Настільна гра – це те, що є, коли нема телевізора чи комп’ютера. Справді, коли країна не з такими проблемами, як у нас, тоді можна думати про настільні ігри.
 – Що б іще хотілось перекласти?
– Багато різного, але ж видавці не люблять ризикувати: все прораховують, чи піде воно на ринку. Я написала у «Грані-Т» про всі книжки Дороти Тераковської, які прочитала, і вони вибрали саме ту – про дівчинку із синдромом Дауна («Мишка»). Це тема така, що може зачепити багато речей, навіть можна уявити, як презентувати цю книжку, показати якісь фотографії, слайди. А там, де просто чарівні казки, гарні, з доброю мораллю – їх не зацікавили поки-що. Мені дуже сподобалась її ж (Тераковської – ред.) книжка «Донька чарівниці» – про дівчинку, яка має врятувати королівство свого батька.
– Щиро дякую за розмову.

Довідка
Дзвінка Матіяш — українська письменниця, перекладачка. Має молодшу сестру Богдану Матіяш і старшу сестру Софію (Раду) Матіяш (яка вже багато років є черницею монастиря сестер студиток у Львові й також перекладає).
У 1995—2002 роках навчалась в Національному університеті «Києво-Могилянська академія».
З 2002 по 2006 роки навчалася в аспірантурі у Європейському колегіумі польських та українських університетів (Люблін, Польща).
Авторка книжок:
«Реквієм для листопаду» (Київ: Факт, 2005).
«Роман про батьківщину» (Київ: Факт, 2006).
«Казки П'ятинки» (Київ: Грані-Т, 2010).
«Історії про троянди, дощ і сіль» (Київ: Темпора, 2012).
Переклади окремими книжками:
Андрей Хадановіч. Листи з-під ковдри (Київ: Факт, 2002)
Леонід Плющ. У карнавалі історії. Свідчення (Київ: Факт, 2002)
Ян Твардовський. Гербарій (Київ: Грані-Т, 2008)
Ян Твардовський. Ще одна молитва (Київ: Грані-Т, 2009)
Збіґнєв Подґужец. Розмови з Єжи Новосєльським про мистецтво (Київ: Темпора, 2011)
Вітольд Шабловський. Убивця з міста абрикосів (Київ: Темпора, 2012)
Ришард Капусцінський. Імперія (Київ: Темпора, 2012)
Дорота Тераковська «Мишка» (готується до друку).
Джерело: 
ZAXID.NET

середа, 19 грудня 2012 р.


Книжка року ВВС обійшлася без сюрпризів

18 грудня, напередодні дня Святого Миколая, подарунки письменникам роздавала ВВС. На зло морозу та дню міліції в приміщенні Могилянки вручали восьму щорічну премію «Книжка року ВВС».
[...] Ростислав Семків представив «Історії про троянди, дощ і сіль» Дзвінки Матіяш: «Дивовижна книжка! В ній дуже багато всього дивного і чарівного, інтенсивні сюжети, що розвивваються всередину, добрі й різноманітні персонажі. Я би назвав це якісною поетичною прозою».
Сама ж Дзвінка висловила своєрідну письменницьку програму: «Коли я писала книгу, то думала про літературу, про мистецтво і про свободу, яку вони нам дають — свободу мислення, свободу пошуку, свободу насолоджуватися текстом». [...]
http://litakcent.com/2012/12/19/knyzhka-roku-vvs-obijshlasja-bez-sjurpryziv/

вівторок, 6 листопада 2012 р.

Дзвінка МАТІЯШ: «Хочу, щоб читачі відчули смак раю»

Нова книга Дзвінки Матіяш «Історії про троянди, дощ і сіль» якнайкраще виправдовує призначення книжки як подарунка. Пишучи її, Дзвінка думала про те, що хоче подарувати читачам смак раю. Їй це цілком вдалося. Усі Дзвінчині історії просякнуті неймовірною лагідністю, теплом і світлом, а саму книгу можна назвати даром любові. Як авторці вдається писати такі книжки? Звідки вона черпає цю любов і чи завжди може зберегти її у собі самій?


 – Дзвінко, твоя нова книга називається дуже гарно. Як з'явилися «Історії про троянди, дощ і сіль»?
Цю назву я не вибирала – вона прийшла сама. Історії про дощ, троянди і сіль – це були такі короткі спалахи.  Це речення було, наче короткий фільм. Фраза про троянди з’явилася десь за півроку після того, як уже історії про дощ у моєму комп’ютері жили. Я не знала, що з ними робити, бо видати книжку з 15 оповідань на 15 сторінок було мало реально. А яке мало бути продовження, я не знала, це була для мене загадка. Вся ця книга була у дуже несподіваний спосіб мені подарована. Я мала враження, що те, що ми робимо, – це дарунок для нас. І моя справа – щось із цим дарунком зробити, щоб він міг стати дарунком для інших. Пишучи цю книгу, я багато думала про близьких мені людей. В "Історіях про дощ" кожна історія присвячена якомусь моєму другові чи подрузі. Цими текстами мені хотілося подякувати моїм друзям за те, що вони у моєму житті є.
– Якщо ця книга – дарунок, то що саме ти би хотіла подарувати? Що ти хочеш дати читачам своїми текстами?
Я трохи маю острах говорити про такі інтимні речі. Коли я перекладала з польської вірші отця Яна Твардовського, я зрозуміла, що текстом можна дати дуже багато, фактично, все.
Можна підтримати, можна допомогти довіряти, допомогти відкриватися. Це спроба відчути смак раю. Я останнім часом дуже гостро відчуваю, що світ довкола нас є безмежно красивим, попри ті сірі реалії, які заважають нам бачити цю красу. Тому у мене було таке непроговорене, неусвідомлене бажання долати ці перешкоди. І ці крихти раю смакувати, що вони ставали не крихтами, а чимось більшим – шматками, хлібами. Я не знаю, як саме доля цих текстів складатиметься у руках кожного читача, але мені йшлося саме про дарування можливості відчути оцей смак раю.
 – Від усіх твоїх книг і, зокрема, від «Історій про троянди, дощ і сіль» віє дуже потужним спокоєм. Звідки ти береш цей спокій?
Однією з відповідей є те, що цей спокій подарований, я не можу сказати ні як, ні звідки. А друга відповідь – це смак раю. Якщо він є, тоді багато речей не страшні. Багато тих речей, які заважають нам наповнювати наші дні усмішками і радістю. Оцей смак раю дає спокій і відчуття того, що гармонії навколо значно більше, ніж видно неозброєним оком. У отця Яна Твардовського є вірш «Через мікроскоп». Тобто якщо ти чогось не бачиш, це не означає, що його немає. Візьми мікроскоп, і ти побачиш більше. Тому цей спокій у мене є щодня, попри все, що трапляється.
 – Але у цьому світі, крім смаку раю і гармонії, є й цілком протилежні речі. Щоб бачити добре, ти приймаєш також і погане?
Сьогодні в Івано-Франківську я на Стометрівці бачила жінку, яка грала на баяні якусь дуже відому мелодію і співала таким доволі добре поставленим голосом, майже оперним, якусь пісню про дощик. Це все було дуже негармонійно. Цей голос потребує гарної вечірньої сукні, приміщення з колонами і високою стелею, іншого тексту - це може бути арія або щось високе, але не про дощик, який сіється. Це було дисгармонійно і сумно. Завжди є такі ситуації, коли ти розумієш, що ти у них нічого, начебто, не можеш зробити. Ти не можеш нагодувати усіх голодних, прихистити всіх бездомних. У таких ситуаціях мені допомагає думка про те, що я можу принаймні робити той мінімум, який я вмію робити непогано, щоб таким чином хоч щось змінити навколо себе. Якщо я напишу книжку, я можу щось дати кільком десяткам людей. Не можу нагодувати голодних чи дати цій жінці можливість не співати на холоді красивим голосом не вартих того пісень, але, можливо, це хтось зробить із тих, до кого те, що я даю, якось прийде, і він це візьме.
 – Як гадаєш, ця любов, про яку ми говоримо, мусить бути вродженою, чи нею можна якось «заразитися», чи можна виховати її у комусь, бодай через книги?
Думаю, що ця ідея любові у нас є вродженою, але іноді вона може спати. У моєму житті були такі періоди сплячої любові, коли ти чогось сильно недобачаєш у світі. Недопомічаєш, недовідкриваєш і, відповідно, недодаєш. І в ту ж любов менше віриш. Був у мене період, коли любові і довіри до світу було значно менше. Припускаю, що в інших людей може бути щось подібне. Може бути, що любові певний час буває недостатньо, потім вона через якийсь час прокидається, починає рости й відкриватися. Хоча б завдяки книгам або якимось розмовам. Якийсь досвід любові йде на тебе ззовні, ти починаєш відкриватися, і тоді все дуже сильно змінюється.
 – Які книги змінюють тебе і допомагають відновити той втрачений смак раю?
Те, що спадає на думку відразу, – духовні бесіди митрополита Антонія Сурозького. Мене так вразило те, що він казав, а про любов він говорив постійно, що мені навіть хотілося поїхати до Лондона, щоб подивитися, як ця людина живе. У мене час відкриття цієї постаті збігся з його смертю. Він мене так сколихнув, що я спеціально поїхала до Москви на конференцію, присвячену його пам'яті. То було для мене колосальне переживання.
Я дуже сильно вірю і відчуваю, що ми одне одного змінюємо, одне на одного діємо і впливаємо. Просто механізми цього бувають іноді такі, що ми навіть не усвідомлюємо, що натискаємо якусь кнопку.
Таких книг у мене є дуже довгий список. До речі, я відкрила Френсіс Бернет завдяки Яну Твардовському. Коли я прочитала її «Таємничий сад», «Лорд Фолкнерой», «Маленьку принцесу» і подивилася екранізації, то там було дуже багато добра і любові, і це все якось так діє, що дуже хочеться, щоб довкола тебе було те саме.
Але ці сліди раю, які є поруч із нами, те дуже світле часом з'являється таким інсайтом, і щоб це підтримувати щодня, іноді треба докласти дуже великих зусиль. Коли цієї любові не бачиш, всередині щось дуже не так, починаєш за цим смаком раю скучати, але не можеш самотужки його відновити.
 – Маєш якісь персональні рецепти відновлення цього смаку раю?
Часто мені допомагає мій чоловік. Він просто починає мені наводити численні докази того, що мені треба писати саме так, як я пишу, цитує різні відгуки. Це найпростіший спосіб. Але він дуже реальний, бо наші буденні слабості виявляються найскладнішими. Допомагають близькі люди, і книжки, звісно, також. Коли є якісь сумніви і сліди раю зникають, мене рятують дитячі книги – так світлі і добрі. Це Френсіс Бернет, Астрід Ліндгрен, і тепер я для себе відкрила Марію Парр. Коли я це читаю, то потрапляю у світ, де є тепло і любов, і черпаю з нього сили, щоб іти далі.
– Зараз такий час перед виборами, що дуже мало світла і любові довкола. Як ти живеш у цей час? Маєш якусь чітку громадянську позицію, чи, навпаки, тримаєшся осторонь, щоб не забруднитися?
Мене виховували так, що я з раннього дитинства дуже чітко відчувала фальшивість і неправдивість режиму, тоді ще комуністичного. Коли я йшла у перший клас, це був 85-ий рік, мене батьки дуже чітко інструктували, що з того, що говориться вдома, можна казати в школі, а що не можна, бо читалися певні книги, говорилося про Бога. Я, з одного боку, це запам'ятовувала і розуміла, що так треба робити, а іншого - дуже страждала від цієї роздвоєності життя домашнього і шкільного. Тому я дуже чекала, щоб цей режим упав. Я відчувала, що це режим несвободи, брехні, фальші і насильства над особистістю і що це має скоро скінчитись. У мене тоді була така недитяча інтуїція. Тому я дуже не по-дитячому тішилася, коли це скінчилося. Я тоді розуміла, що коли немає брехні, фальші і лицемірства, має бути щось інше. А от як воно буде рости, скільки на це потрібно часу –  невідомо.
Дерева ростуть довго. Тому я не розчаровувалась у Майдані, у Ющенкові, в  політиках, які обіцяли й обманули. Бо для мене було очевидно, що посаджені дерева колись виростуть. Що це ще не той ліс, на який ми чекаємо, і, щоб змінилося дещо у людях і в їх свідомості, потрібно дуже багато часу, хоча б сорок років - стільки, скільки водив Мойсей ізраїльтян. Бо не можуть люди сірі і невільні, яким усього бракувало, одразу стати інакшими. Але окремі речі безслідно не минають - той же Голодомор і дикий страх, який заклався у підсвідомості. Тому в нас не вийде так швидко, як у Грузії чи Латвії, буде значно повільніше все, що стосується відродження гідності і розуміння того, що свобода солодша, ніж те, що пропонують у супермаркеті на прилавках. У нас поки що люди більше переймаються стороною матеріальною.
На вибори я піду, хоча не можу не відчувати огиди, коли бачу ці вже останні маніпуляції і хитрощі тих, хто прагне з останніх сил залишитися при владі. Можливо, вмикається моя дитяча ірраціональна інтуїція, але мені здається, що нас чекають дуже хороші зміни. Незважаючи на те, хто саме набере більшість 28 жовтня і чи буде це зманіпульовано. Я чомусь певна, що ще декілька років - і все зміниться у якийсь кращий бік. Бо ліс росте.

Розмовляла Наталка ГОЛОМІДОВА